Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Я готовий умерти!

– Постривайте, постривайте! – сказав Володийовський. – Троє вперед вирвалися – цього мені й треба.

І дійсно: на освітленій місяцем дорозі показалися три вершники: видно, під ними були найпрудкіші бахмати, що в Україні прозиваються вовкогонами, – від них не могли втекти навіть вовки. Далі, відставши кроків на двісті-триста, мчало ще десятка півтора вершників, а там і вся щільно збита зграя ординців.

Ледь троє перших порівнялися з засідкою, прогриміли два постріли, потім Володийовський, як рись, вистрибнув на середину дороги і, перш ніж Заглоба встиг опам’ятатись і зміркувати, що відбувається, третій татарин упав, немов блискавкою уражений. Усе сталось як оком змигнути.

– На коня! – крикнув невеличкий лицар.

Йому не довелося повторювати двічі: через секунду друзі мчали по шляху, мов два вовки, переслідувані розлюченою собачою зграєю. Тим часом підоспілі бусурмани обступили своїх полеглих одноплемінників і, переконавшись, що загнані вовки здатні загризти на смерть, злегка притримали коней, чекаючи відсталих.

– Бачили, пане! Я знав, що вони зупиняться! – сказав Володийовський.

Але виграли наші друзі всього декілька сот кроків: погоня перервалася ненадовго, тільки тепер татари трималися купи і поодинці вперед не виривалися.

Коні втікачів виснажені були тривалою скачкою, і поступово біг їхній сповільнювався. Особливо втомився кінь під Заглобою – нелегко було нести на собі таку тушу – і знову почав спотикатись; у старого шляхтича залишки волосся піднялися сторчма при думці, що буде, якщо впаде кінь.

– Пане Міхал, дорогий, не кидайте мене! – у розпачі вигукував він.

– Не тривожтеся! – відповідав невеличкий лицар.

– Щоб цього коня вовки…

Він не договорив: перша стріла задзижчала над самим його вухом, а за нею, немов жуки і бджоли, задзвеніли, засвистіли, заспівали інші. Одна пролетіла так близько, що ледь не зачепила оперенням вуха Заглоби.

Володийовський обернувся і двічі вистрілив у переслідувачів із пістоля.

Раптом кінь Заглоби спіткнувся, та так, що ледве не зарився храпом у землю.

– Господи помилуй, у мене кінь падає! – не своїм голосом заволав Заглоба.

– Спішуйтеся й у ліс! – заревів Володийовський.

Із цими словами він осадив і свого коня, сплигнув додолу, і за хвилину пітьма поглинула обох.

Але маневр цей не лишився непоміченим розкосими татарськими очима, і півсотні бусурманів, теж зіскочивши з коней, кинулися за втікачами навздогін.

Гілки зірвали шапку з Заглоби, хльоскали його по лиці, за жупан чіплялись, але шляхтич мчав стрімголов, наче скинув із пліч років тридцять. Кілька разів він падав, але, підвівшись, припускав іще швидше, сопучи, як ковальський міх, поки не скотився в глибоку яму від вирваного з коренем дерева і не відчув, що звідси йому вже не вибратися: сили залишили його зовсім.

– Ви де? – тихо запитав Володийовський.

– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.

Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.

– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.

Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.

Лицарі затаїли подих.

«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.

Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.

Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.

Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.

Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.