Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Десять миль усього! Тільки десять миль! – повторював, потираючи руки, Заглоба. – Аби добратися до першої корогви, а там без перешкод до Збаража доїдемо.

Володийовський, одначе, вирішив запастися в Проскурові свіжими кіньми, оскільки куплених у Бареку вони вже зовсім загнали, а Бурляєвих скакунів хотіли приберегти на крайній випадок. Обережність така була аж ніяк не зайвою: рознеслася чутка, начебто Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан із усіма ордами суне від Пилявців.

– Ми з князівною тут залишимося, краще нам у місті на ринковій площі не показуватися, – сказав невеличкий лицар Заглобі, коли за версту від Проскурова їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.

– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.

Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.

– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.

Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.

Невеличкий лицар виглянув у віконце.

– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.

Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.

– На коня! – закричав він.

Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:

– Уперед, братики!

Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.

Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:

– Що сталося?

– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!

– Що ж усе-таки приключилося?

– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.

– Та говоріть же ви до ладу!

– Я Богуна бачив на ринку.

– А ви при своєму розумі, пане?

– На ринковій площі бачив на власні очі, а при ньому ще душ п’ять або шість – у мене ноги ледь не оніміли, не до лічби було… Смолоскипи над ним тримали… Ох, чую, біс якоїсь нам перешкоди не утомлюється придумувати; ні, не вірю я більше в щасливе завершення нашої справи. Чи його, диявола, смерть не бере, чи що? Не говоріть нічого Олені… О Господи! Ви його зарубали, Редзян зрадив… Ба ні! Живісінький, на волі і поперек дороги норовить стати. Ух! Усемогутній Боже! Слово даю, пане Міхал, краще spectrum на цвинтарі побачити, ніж цього лиходія. І таланить же мені, чорт забирай, завжди і скрізь саме я його зустрічаю! Талан називається – ворогові такого не побажаєш! Невже, крім мене, немає на світі людей? Нехай би іншим зустрічався! Ні, одному мені тільки!

– А він вас бачив?

– Якби бачив, вам би мене не бачити, пане Міхал. Цього ще не вистачало!

– Добре б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас перехопити по дорозі?

– Здається мені, що на Валадинку.

– Так воно, мабуть, і є. Виходить, ми їдемо в один бік, а він в інший, і тепер уже не миля, дві нас відділяють, а за годину і всі п’ять наберуться. Поки він у дорозі про нас довідається та поверне назад, ми не те що в Збаражі – у Жовкві будемо.

– Гадаєте, пане Міхал? Ну, слава Богу! Наче бальзам пролили на душу… Але скажіть на милість, як могло статися, що цей чорт на волі, якщо Редзян його комендантові влодавскому видав?

– Утік, та й годі.

– Голови рубати таким комендантам! Редзяне! Гей, Редзяне!

– Чого вам, пане? – запитав слуга, притримавши коня.

– Ти кому Богуна видав?

– Панові Реговському.

– А хто він такий, цей пан Реговський?

– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської корогви.

– Ах ти, чорт! – вигукнув, ляснувши в долоні, Володийовський. Тепер я все зрозумів! Ваша милість забули – нам пан Лонгинус розповідав, як ворогують між собою Скшетуський із Реговським. Реговський цього пана Лаща, стражника, родич і за його ганьбу odium [194]затаїв на пана Яна.