Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалась, і з наказом іти на Волинь із усіма полками. Сам Бурляй давно вже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення – під Баром заколотники останнім часом зазнавали невдачі за невдачею. Регіментарій Ланцкоронський, розгромивши чимале число ватаг, захопив місто і поставив у замку гарнізон. Там на полі битви полягла не одна тисяча козаків – за них і мріяв помститися старий полковник або хоча б назад відбити замок. Однак, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького йти на Волинь порушив Бурляєві плани, і облога Бара на певний час відкладається, хіба що дуже будуть наполягати татари.

– Ну що, пане Міхал? – говорив наступного дня Заглоба. – Шлях у Бар відкритий, хоч удруге там князівну ховай, так на чорта нам цей Бар здався! З тієї пори як у крамольників завелося гармат більше, ніж у коронного війська, я ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю. Інше мене тривожить: схоже, навколо нас густішають хмари.

– Добре б, тільки хмари! – відповів лицар. – Буря страшна насувається – Бурляй і татари. Уявляю, як старий здивується, коли нас наздожене і побачить, що ми не в Київ зовсім, а в протилежний бік поспішаємо.

– І з радістю нам інший шлях укаже. Добре б йому раніше чорт показав стежинку, що прямо веде в пекло! Давайте умовимося, пане Міхал: заколотників я на себе беру, а про татар уже ви подбайте.

– Добре вам – заколотники нас за своїх приймають, – відповів Володийовський. – Із татарами куди гірше – я один бачу шлях: тікати стрімголов, аби з пастки вислизнути, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться по дорозі, купувати треба, щоб завжди свіжі були в запасі.

– У гамані пана Лонгина і на це знайдеться, а не вистачить, у Редзяна відберемо Бурляєві гроші, – а тепер уперед!

І помчали вперед, нахльостуючи коней, – у тих навіть піна виступила на боках і, ніби лапатий сніг, падала на зелену степову траву. Проїхали Дерлу і Лядаву. У Бареку Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув – скакуни, подаровані Бурляєм, були гарної породи, тож їх вирішили неосідланими вести за собою. Вихором летіли, наскільки можливо скорочуючи привали і нічліги. Але почували себе чудово, навіть в Олени, хоч вона й була стомлена дорогою, з кожним днем сили прибувало. В яру князівна вела життя замкнуте, рідко коли залишаючи свою роззолочену світлицю, щоб поменше зустрічатися з безсоромною Горпиною, не чути її жартів та вмовлянь – тепер же від свіжого степового повітря князівна швидко поправлялася здоров’ям. Троянди розквітали на її щоках, від сонця лице потемніло, але зате в очах з’явився блиск, і часом, коли вітер скуйовджував її пишні кучері, так і хотілося сказати: що за циганка така, красуня ворожка, а то і королівна циганська по роздольному степу їде – попереду квіти, позаду лицарі…

Володийовський важко звикав до надзвичайної краси її, але подорож їх зближала, і помалу він здолав свою боязкість. Отут і дар мови до нього повернувся, і веселий настрій; частенько тепер, їдучи з нею поруч, він розповідав про Лубни, але найбільше про свою зі Скшетуським дружбу, позаяк помітив, що такі розповіді князівна завжди рада слухати; часом навіть він піддражнювати її брався:

– А знаєте, я ж Богунів приятель і до нього вас везу, ласкава панно.

А князівна, начебто у великому переляку, складала ручки і тоненьким голоском просила:

– Не робіть цього, грізний лицарю, краще зарубайте відразу.

– Ні, ні! Прямо до нього! – суворо відповідав лицар.

– Зарубай! – повторювала князівна, замружуючи свої чарівні очі, і шию підставляла.

А в невеличкого лицаря мурашки починали бігати по тілу. «Ох, красуне, як вино в голову вдаряєш! – думав він. – Та вже добре, чужого пити не будемо», – і благородний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але варто було йому, як плавцеві, зануритись у високі трави, мурашки тієї ж миті як рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи не затаїлася де небезпека, чи не збилися ненароком зі шляху, чи не пахне якою колотнечею? І, підвівшись у стременах, невеличкий лицар виставляв пшеничні вусики над морем трави, що хвилювалась, і оглядав навкілля, принюхувався і прислухався, як татарин, що нишпорить по бур’яні в Дикому Полі.

Заглоба теж перебував у чудовому настрої.

– Тепер нам куди легше, ніж на Кагамлику було, – говорив він. – Там ми, наче пси, висолопивши язики, на своїх двох дерли… Пам’ятаю, горлянка в мене так пересихала, що язиком дошки можна бути тесати, а тепер, слава Богу, і вночі відпочити випадає, і горло промочити є чим.