Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– До смерті не втомлюся повторювати: несповідимі шляхи Господні! Ви вільні, панно, а ми сидимо собі отут sub Jove, [191]радіємо і Бурляєве винце попиваємо. Угорське, звичайно, ліпше, це припахає шкірою, але нічого, в дорозі зійде і таке.

– Одному не можу надивуватися, – сказала Олена, – як це Горпина настільки легко віддати мене погодилася?

Заглоба подивився спершу на Володийовського, потім на Редзяна і посилено заморгав очима.

– Тому погодилася, що іншого виходу не мала. А втім, чого таїтися, справа не соромітна: ми їх із Черемисом на той світ одправили.

– Як це? – злякано запитала князівна.

– А ви хіба пострілів не чули?

– Чула, але подумала, Черемис стріляє.

– Не Черемис, а оцей малий – на місці пристрілив чаклунку. Диявол у ньому сидить, безперечно, але що ще залишалося робити, коли відьма, не знаю вже, чи то відчула що, чи то дур на неї найшов якийсь: уперлася, що з нами поїде, і край. А як було дозволити їй їхати – вона б миттю допетрала, що ми не в Київ шлях тримаємо. От він і взяв та пристрілив її, а я зарубав Черемиса. Справжній був монстр африканський; сподіваюся, Господь мені його смерть у провину не поставить. Мабуть, і в пеклі чортам на нього дивитися буде нудно. Перед від’їздом із яру я вперед поїхав і прибрав тіла з дороги, щоб ви не налякались і не вважали це поганим знаком.

Князівна ж так відповіла:

– Доволі я близьких людей у нинішні страшні часи неживими бачила, щоб небіжчиків лякатись, а все-таки краще поменше на своєму шляху проливати крові, щоб не накликати на себе гніву Господнього.

– Негідно лицаря так чинити було, – похмуро проговорив Володийовський, – мені руки каляти не захотілося.

– Що тепер, мосьпане, балакати про це, – сказав Редзян. – Інакше ж бо ніяк не можна було! Якби кого гарного поклали, інша річ, а це ж богопротивники, вража сила – я сам бачив, як відьма змовлялася з чортами. Не того мені шкода, зізнатися!

– А про що ж ти, голубе, шкодуєш? – запитала Олена.

– Богун мені казав, там закопано гроші, а їхні милості таку зчинили хапанину, що і близько підійти не знайшлося хвилини, хоч я місце біля млина знаю. А скільки добра залишено в тій світлиці, де панянка жила, – серце на шматки рветься!

– Дивіться, якого слугу матимете! – сказав князівні Заглоба. – Тільки свого хазяїна і визнає, а так хоч із самого чорта шкіру готовий здерти і на комір пристосувати.

– Дасть Бог, шановний добродію, пане Редзян, на мою невдячність тобі ремствувати не доведеться, – промовила Олена.

– Дякую уклінно, панянко! – відповів Редзян, цілуючи їй руку.

Весь цей час Володийовський помовчував, прикриваючи збентеження напускною суворістю, і тільки вино потягував із міха, поки невластива йому мовчазність не привернула уваги Заглоби.

– Що ж це в нас пан Міхал слова не скаже! – вигукнув він і звернувся до Олени: – Говорив я, врода ваша позбавила його розуму і дару мови?

– Лягали б ви краще спати, пане, попереду довгий день! – відповів, зніяковівши, лицар і вусиками почав ворушити швидко, немов заєць для куражу.

Але старий шляхтич мав рацію. Надзвичайна краса князівни мовби скувала невеличкого лицаря. Дивився він на неї, дивився і себе запитував у душі: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало йому довелось у житті побачити красунь: красиві були Ганна і Барбара Збаразькі, вельми гарна Ануся Борзобагата, і Жукувна, за якою увивався Розтворовський, чарівна, і Вершуллова Скоропадська, і панна Боговитянка, та жодна з них зрівнятися не могла з цією чудовою степовою квіткою. З ними бував Володийовський і дотепний, і говіркий, тепер же, дивлячись на оксамитні, лагідні та томливі очі, на шовковисту бахрому, що їх облямовувала й відкидала на лице глибоку тінь, на пасма, що розсипалися по плечах, як квіти гіацинта, на стрункий стан і високі груди, ледве погойдувані диханням, від яких виходило солодке тепло, на лілейну білизну і троянди, що квітнули на ланітах, на малинові вуста, лицар наш слова виговорити не міг, – гірше того! – самому собі здавався неспритним, дурним і, головне, невеличким, невеличким до смішного. «Вона князівна, а я хто?» – думав він не без гіркоти і мріяв, аби раптом наскочила яка-небудь напасть, аби з темряви виріс який-небудь грізний велетень – от коли б бідолашний пан Міхал показав, що не такий уже він і невеличкий, як здається! На додачу його дратувало, що Заглоба, задоволений, видно, що названа його дочка з легкістю розбиває серця, без кінця хмикає, і вже жарти відпускати почав, і підморгує відчайдушно.