Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ви хто? – запитала, спустившись, гучним голосом відьма.

– Як живеш, голубко? – крикнув у відповідь Редзян; ледь він переконався, що перед ним не духи, а люди, до нього повернулася звичайна холоднокровність.

– Ти либонь Богунів слуга? Ну так! Упізнаю! Здоров, малий! А це з тобою що за птиці?

– Дружки Богунові.

– Гарна відьма, – буркнув у вуса пан Міхал.

– А сюди за чим прискакали?

– От тобі пернач, ніж і перстень – метикуєш, що це значить?

Велетка взяла все й уважно оглянула кожну річ, після чого сказала:

– Вони і є! Ви за князівною, чи що?

– Атож. Здорова вона?

– Здорова. А чого Богун сам не приїхав?

– Поранений Богун.

– Поранений… Я на млині бачила.

– Коли бачила, навіщо запитуєш? Брешеш, мабуть, безсовісна! – зовсім уже по-свійськи заговорив Редзян.

Відьма посміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби, штурхнула Редзяна кулаком у бік.

– Ну ти, хлопче!

– Іди геть!..

– Злякався? А то поцілував би! Коли князівну заберете?

– Прямо зараз, коні тільки відпочинуть…

– Ну і забирайте! Я з вами поїду.

– А ти чого?

– Братові моєму смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.

Редзян зігнувся в сідлі, начебто для того, щоб зручніше було говорити з відьмою, а сам непомітно поклав на пістоль руку.

– Черемис, Черемис! – неголосно крикнув він, щоб привернути увагу своїх супутників до виродка.

– Навіщо кличеш? У нього язик відрізано.

– Я не кличу, я красі його дивуюся. Невже кинеш його? Він чоловік твій.

– Він мій пес.

– І вас тільки двоє в яру?

– Двоє. Князівна третя!

– Це добре. Ти без нього не поїдеш.

– Я тобі сказала: поїду.

– А я тобі говорю: залишишся.

Було в голосі хлопця щось таке, через що велетка повернулася, не сходячи з місця, і на обличчі її відбилося занепокоєння від підозри, що раптово закралася в душу.

– Що ти? – запитала вона.

– От що я! – відповів Редзян і вистрілив майже впритул із пістоля – куля влучила поміж грудей відьми: на хвилину всю її заволокло димом.

Горпина позадкувала, розкинувши руки, очі вирячилися, нелюдський крик вирвався з глотки. Похитнувшись, вона гепнулася горілиць.

У ту ж секунду Заглоба полоснув Черемиса шаблею по голові з такою силою, що кістка хряснула під лезом. Потворний карлик, не видавши і стогону, скрутився як черв’як і засмикався в корчах, а пальці його, начебто пазурі здихаючої рисі, то скарлючувалися, то знову розпрямлялися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Редзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім став нишпорити в себе за пазухою.

Велетенське тіло відьми ще здригалося, вона била ногами землю, судорога страшно спотворила її лице, на ошкірених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хрипіння.

Тим часом Редзян витяг із-за пазухи грудочку освяченої крейди, накреслив на камені хрест і промовив:

– Тепер не встане.

Після чого плигнув у сідло.

– Уперед! – скомандував Володийовський.

Вихром помчали друзі вздовж струмка, що біг посередині яру, минули рідкі дуби, що росли при дорозі, і очам їх відкрилася хата, а за нею високий млин. Мокре колесо блискало, наче багряна зірка, у променях призахідного сонця. Два величезні чорні пси, прив’язані по кутах хати, рвонулися до вершників із лютим гавкотом і виттям. Володийовський їхав першим і першим досяг мети; зіскочивши з коня і підбігши до дверей, він штовхнув їх ногою і, брязкаючи шаблею, ввірвався в сіни.

У сінях по праву руку відчинені двері вели до просторої світлиці, де на підлозі лежала величезна купа трісок, а посередині жевріло вогнище, наповнюючи світлицю димом. Двері ліворуч були зачинені.

«Напевно, вона там!» – подумав Володийовський і кинувся ліворуч.

Штовхнув, двері відчинилися, ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, обпершись рукою об спинку ліжка, стояла Олена Курцевич, бліда, з волоссям, що розсипалося по плечах; у зляканих її очах, спрямованих на Володийовського, читалося запитання: хто ти? чого тобі треба? – вона ніколи раніше не бачила невеличкого лицаря. Він же остовпів, вражений її красою і виглядом світлиці, прибраної оксамитом і парчею. Нарешті дар мови повернувся до нього, і він проговорив поспішно:

– Не бійтеся, ласкава панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна упала на коліна.

– Врятуйте мене! – закричала вона, заламуючи руки.

У цю хвилину на порозі з’явився, весь тремтячи, Заглоба, засапаний, багряний.