Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Враже урочище, – сказав він. – Богун так мені його й описав. Уночі тут не пройти живими.

– Пройти не пройти, а проїхати можна, – відповів Заглоба. – Тьху! Яке прокляте місце! Але ми на вірному шляху хоча б?

– Тепер уже близько! – сказав Редзян.

– Слава Богу! – буркнув Заглоба і думками кинувся до князівни.

Дивне щось діялося в його душі: дивлячись на ці дикі береги, на пустельну глухомань, старий шляхтич ледве міг повірити, що князівна так близько – та сама князівна Олена, заради якої він стільки лиха зазнав і стільки здолав перешкод, яку так полюбив, що, почувши про її смерть, утратив усякий смак до життя. Втім, людина звикається з будь-яким нещастям; Заглоба за тривалий час устиг зжитися з думкою, що вона викрадена і перебуває невідомо де в Богуновій владі, й тому тепер не насмілювався сказати собі: от і настав край пошукам і сумному очікуванню, близько пора блаженного спокою. У той же час інші питання тіснилися в голові: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється слізьми? Адже порятунок від довгої і важкої неволі прийде як грім з ясного неба. «Несповідимі шляхи Господні, – думав Заглоба, – Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота восторжествувала, а неправедність була нещадно посоромлена». Зрештою, Бог спершу віддав Редзяна Богуну в руки, а потім зв’язав їх дружбою. З волі Божої війна, зла мачуха, покликала страшного отамана залишити цю глухомань, куди він, як вовк, приволік свою здобич. Бог згодом наслав на нього Володийовського і знову з Редзяном звів – і так усе склалося, що зараз, коли Олена, можливо, втрачає останню надію і нізвідки вже не чекає порятунку, – порятунок прийде неждано! «Кінець твоїм печалям, донечко, – думав Заглоба, – незабаром судилося тобі зазнати безмірну радість. Ой! Як же вона дякувати буде, рученьки складати! Які слова говоритиме!»

Як жива явилася князівна Заглобі – і зовсім розчулився старий шляхтич і весь пішов у свої думи, уявляючи, що незабаром має статися.

Раптом Редзян смикнув його за рукав:

– Ваша милість!..

– Чого тобі? – запитав Заглоба, незадоволений, що переривають його роздуми.

– Бачили, ваша милість? Вовк перебіг дорогу.

– Ну то й що?

– А чи вовк?

– Наздожени та перевір.

У цю хвилину Володийовський притримав коня.

– А ми, часом, не збилися з дороги? – запитав він. – Пора б уже бути на місці.

– Ні! – відповів упевнено Редзян. – Як Богун говорив, так і їдемо. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

– Незабаром і скінчиться, коли вірно їдемо.

– Я ще хочу вас, панове, попросити: стежте за Черемисом цим, поки я з чаклункою балакати буду; мерзенний він, видно, страшенно, але з пищалі без промаху стріляє.

– Не бійся. Їдьмо!

Але не проїхали вони й півсотні кроків, як коні почали хропіти і стригти вухами. Редзян прямо-таки гусячою шкірою покрився: йому уявилося, що із-за зламу скелі от-от пролунає виття упиря або вискочить небачена паскудна тварюка, – однак виявилося, коні захропіли тому лише, що вершники наблизилися до лігвища того самого вовка, що раніше налякав хлопця. Навколо було тихо, навіть сарана скрекотати перестала, бо сонце вже скотилося на край неба. Редзян перехрестився і зітхнув із полегшенням.

Раптом Володийовський зупинив коня.

– Бачу яр, – сказав він, – вхід валуном завалений, а у валуні проріз.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотів Редзян, – це тут!

– За мною! – скомандував, завертаючи коня, пан Міхал.

Через хвилину вони досягли прорізу і в’їхали під кам’яний звід. Перед ними відкрився глибокий яр, що густо заріс по схилах та утворював у своєму початку простору напівкруглу галявину, мовби обнесену високою стрімкою стіною.

Редзян заволав щосили:

– Бо-гун! Бо-гун! Здоров, відьмо! Здоров! Бо-гун! Бо-гун!

Притримавши коней, друзі пристояли трохи в мовчанні, потім Редзян знову заходився кричати:

– Богун! Богун!

Здалеку донісся гавкіт собак.

– Богун! Богун!..

На лівому схилі яру в червоних і золотих променях сонця зашелестіли густі зарості глоду і дикої сливи; трохи згодом чи ледве не на самому краю обриву з’явилась якась постать: зігнувшись і заслонивши очі рукою, вона розглядала прибульців.

– Це Горпина! – сказав Редзян і, приставивши ковшиком долоні до рота, утретє крикнув:

– Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, відкинувшись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею котився низькорослий, кремезний чоловічок із довгою турецькою пищаллю; кущі ламалися під важкими кроками відьми, камені з гуркотом скочувалися на дно яру; зігнута, у пурпурному блиску, вона і дійсно здавалася велетенською надприродною істотою.