Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

У Ямполі їх зустрів Бурляй, уславлений старий полковник, який із Запорізьким Військом і черню дожидав там буджацьких татар. Колись він навчав Богуна ратному мистецтву, брав із собою в чорноморські походи – в одному з таких походів вони разом пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна, як сина, і посланців його зустрів лагідно, без найменшого недовір’я, тим паче що рік тому бачив при ньому Редзяна. А довідавшись, що Богун живий і прямує на Волинь, на радощах утнув для гостей бучний бенкет і сам перший доп’яну напився.

Заглоба побоювався, як би Редзян, захмелівши, не бовкнув зайвого, та виявилося, що хитрий, як лисиця, слуга знає, коли можна говорити правду, і тому не тільки не шкодив справі, а, навпаки, ще більше прихиляв до себе козаків. Дивно, проте, було лицарям нашим слухати розмови, що лякають своєю відвертістю, у яких частенько й їхні імена згадувалися.

– А ми чули, – говорив Бурляй, – що Богун у двобої засічений. Не знаєте, часом, хто його так?

– Володийовський, офіцер князя Яреми, – спокійно відповідав Редзян.

– Ох, відплатив би я йому за нашого сокола, якби попався він мені в руки. Шкіру б заживо велів здерти!

Володийовський заворушив лляними своїми вусиками й кинув на Бурляя такий погляд, яким дивиться хортиця на вовка, якому їй не дозволено вчепитися в глотку. Редзян же на цьому не зупинився:

– Для того, пане полковник, я і назвав його ім’я.

«Ох, і потішиться сатана, коли йому цей малий попадеться!» – подумав Заглоба.

– Але, – продовжував Редзян, – він не настільки вже й винуватий: Богун сам його викликав, не знаючи, якого зачіпає рубаку. Там іще один був шляхтич, найлютіший Богунів недруг, який одного разу вже князівну в нього викрав.

– Хто такий?

– О, старий п’яниця, що з отаманом нашим у Чигирині ляхів вішав і кращим прикидався другом.

– Самого буде повішено! – крикнув Бурляй.

– Горіти мені у вогні, коли я вух цьому вишкребку не відріжу! – буркнув собі під ніс Заглоба.

– Так його порубали, – не вгамовувався Редзян, – що іншого давно б уже вороння склювало, але наш отаман не рівня іншим, якось оклигав, хоча до Влодави ледь допхався, і ще невідомо, чим би все обернулось, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, до наших, а він нас сюди послав за князівною.

– Погублять його чорнобриві! – пробурчав Бурляй. – Я йому давно пророкував. Нема того щоб погратися по-козацьки з дівкою, а потім камінь на шию й у воду, як у нас на Чорному морі водилося!

Володийовський, зачеплений у своїх почуттях до прекрасної статі, ледь утримав язик за зубами. Заглоба ж, розсміявшись, мовив:

– І вірно, воно б краще.

– Ви добрі друзі! – сказав Бурляй. – Честь вам і хвала, що його в біді не кинули, а ти, малий, – звернувся він до Редзяна, – ти кращий за всіх, я тебе ще в Чигирині запримітив, коли ти сокола нашого беріг та плекав. Знайте ж: і я друг вам. Говоріть, чого бажаєте? Хоч козаків, хоч коней просіть – усе виконаю, щоб на зворотному шляху вас хто не скривдив.

– Козаки нам ні до чого, пане полковнику, – відповів Заглоба. – Ми ж серед своїх і по своєму краю поїдемо, а коли, не дай Боже, недобра станеться зустріч – велика ватага перешкода тільки, а от прудкі скакуни дуже б придалися.

– Я вам таких дам – бахматам ханським не наздогнати.

Тут ізнову встряв Редзян, щоб не пропустити нагоду:

– А грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса – таляр.

– Ходи зі мною в комору, – сказав Бурляй.

Редзяну не довелося повторювати двічі: він зник разом зі старим полковником за дверима, а коли незабаром з’явився знову, товстощока його фізіономія сяяла, а синій жупан на животі був злегка відстовбурчений.

– Ну, рушайте з Богом, – промовив старий козак, – а заберете дівку, заверніть до мене, подивлюсь і я на Богунову коханку.

– І не просіть, пане полковник, – сміливо відповів Редзян, – ляшка ця страх яка полохлива й раз уже себе ножем штрикнула. Лячно нам, як би з нею чого кепського не сталося. Нехай уже отаман сам із нею впорується.

– І впорається!.. При ньому відразу страх забуде. Ляшка – білоручка! Козаком гребує! – пробурчав Бурляй. – Паняйте з Богом! Тепер уже недалеко!

Від Ямполя до Валадинки і справді недалеко було, але дорога лицарів наших очікувала нелегка – не дорога навіть, а суцільне бездоріжжя: місця тамтешні в ті часи були ще пустелею, рідко де забудовані й заселені. Від Ямполя друзі взяли трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці: тільки таким шляхом можна було добратися до яру. Уже займався світанок – бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, – і Заглоба розраховував, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це йому саме на руку було: він не хотів звільняти Олену проти ночі. Їхали, міркуючи про те, як їм дотепер таланило всю дорогу. Заглоба, згадавши бенкет, що утнув Бурляй, зауважив: