Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Завтра ж, не відкладаючи! – сказав Володийовський.

– Яке там завтра! Нині на світанку звелимо осідлати коней.

Радість опанувала всіма серцями, і понеслися до небес слова подяки; весело потираючи руки, лицарі закидали Редзяна новими запитаннями, на які той відповідав із властивою йому флегматичністю.

– Щоб тобі ні дна ні покришки! – викрикував Заглоба. – Ну і слугу Скшетуському послав Усевишній!

– Чим поганий слуга! – відповідав Редзян.

– Він тебе, слід гадати, озолотить.

– І я думаю, що без нагороди не обійдеться, хоча й без того вірою і правдою служу своєму хазяїнові.

– А що ж ти з Богуном зробив? – запитав Володийовський.

– Отож бо й лихо, мосьпане, що він мені знову хворим попався, – таж негоже пораненого ножем, хазяїн би за це теж не похвалив. Така вже, певно, моя доля! Що було, по-вашому, робити? Усе, що міг розповісти, він мені розповів, і все, що мав, віддав; отут-то мене і взяли сумніви. З якого побиту, кажу собі, цей лиходій буде гуляти по світу? Одним чортом менше стане, і слава Богові! І ще подумав я: ану, коли він оклигає й за нами слідом пуститься з козаками, тоді що? І пішов, недовго думаючи, до пана коменданта Реговського, що у Влодаві стоїть зі своєю корогвою, і доповів йому, що це не хто інший, як Богун, найнебезпечніший заколотник. Певно, за цей час його вже повісити встигли.

Сказавши так, Редзян розсміявся дурнувато й обвів поглядом присутніх, очікуючи, що сміх буде підхоплено; та, на великий його подив, відповіддю йому було мовчання. Лише трохи згодом Заглоба перший порушив тишу, буркнувши: «Гаразд, не будемо про це», – Володийовський же продовжував сидіти безмовно, а пан Лонгинус довго прицмокував язиком і похитував головою та нарешті промовив:

– Негарно ти, брате, вчинив, що називається, негарно!

– Як це, ваша милість? – здивовано запитав Редзян. – Невже краще було його прирізати?

– І так погано, й інакше кепсько. Сам не знаю, що краще: розбійником бути чи юдою?

– Та ви що, пане? Хіба Юда заколотника видав? Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог лютий.

– Воно вірно, а все-таки негарно ти вчинив. Як, кажеш, звали коменданта цього?

– Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

– Він і є! – пробурмотів литвин. – Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Утім, зауваження його не було почуте, тому що заговорив Заглоба.

– От що, друзі милі! – сказав старий шляхтич. – Не можна нам баритися! Господь – хвала йому! – так розпорядився, що завдяки цьому слузі нам багато легше князівну шукати буде. Завтра ж і вирушимо. Князь виїхав; поїдемо без його дозволу: часу нема! Утрьох поїдемо: Володийовський, я і Редзян, а вам, пане Підбийп’ятко, краще залишитися: зріст ваш і простодушність нас згубити можуть.

– Ні, братику, я з вами! – сказав Лонгинус.

– Заради її ж блага вашій милості, пане, слід залишитися. Хто вас один раз бачив, у житті не забуде. Щоправда, в нас пернач є, але вам і з перначем не повірять. Ви на очах усього Кривоносового наброду Полуяна душили; тільки-но вони побачать серед нас такого здорованя, миттєво обман відчують. Ні, ніяк не можна вашій милості з нами їхати. Трьох голів там не знайти вам, а від вашої однієї небагато пуття. Як усю справу зіпсувати, сидіть краще на місці.

– Шкода, – сказав литвин.

– Шкода не шкода, а доведеться залишитися. Поїдемо гнізда з дерев знімати, то й вас прихопимо, а зараз невідповідний випадок.

– Слухать гидко!

– Дайте ж вас поцілувати, друзяко, дуже вже в мене на душі прекрасно. Залишайтеся і не журіться. І ще одне, шановні панове, я хочу сказати. Головне, зберігайте все в таємниці: не дай Боже рознесеться по війську чутка, а там і мужви досягне. Нікому ні слова!

– Ба, а князеві?

– Князя немає.

– А Скшетуському, якщо повернеться?

– Йому ж бо й заїкатися не можна, а то відразу за нами кинеться слідом. Устигне ще нарадуватись, а якщо, не дай Боже, нова невдача трапиться, збожеволіти може. Заприсягніться, друзі милі, що нікому ні звуку.

– Слово честі! – сказав Підбийп’ятка.

– Слово, слово!

– А тепер подякуємо Господу нашому, владиці.

Сказавши так, Заглоба перший упав на коліна; приклад його наслідували інші й молилися гаряче і довго.

Князь декількома днями раніше дійсно виїхав у Замостя набирати війська і назад очікувався нескоро, тому Володийовський, Заглоба і Редзян вирушили в дорогу, нікому не повідомивши, у найсуворішій таємниці; з тих, що лишилися в Збаражі, посвячений у неї був сам тільки пан Лонгинус, і той, зв’язаний словом, мовчав як риба.