Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Та хоч би і дев’ятсот!.. – буркнув Заглоба.

– Дай йому Господи довгого життя! Спасибі вашій милості на доброму слові, – відповів Редзян. – Отож поїхав я тоді додому, відвезти батькам, що з Божою поміччю призбирав, поки серед розбійників перебував: як вам уже відомо, минулого року я в Чигирині потрапив до козаків, вони мене за свого вважали, позаяк я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього ввійшов, а при нагоді скуповував у цих злодюг що прийдеться – коли срібло, коли камінці…

– Знаємо, знаємо! – сказав Володийовський.

– Приїхав, значить, я до батьків, що дуже мені зраділи, але очам своїм вірити не захотіли, побачивши, які я привіз подарунки. Довелося заприсягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуте. Ото було радості, а треба вам знати, що в батьків моїх іде тяжба з Яворськими через грушу. Дерево на межі росте: половина гілок на їхній стороні, половина на нашій. Почнуть трясти Яворські, наші груші сиплються, а багато на межу падає. Вони говорять, ті, що на межі, їхні, а ми…

– Холопе, ти краще не випробовуй мене! – вигукнув Заглоба. – Досить базікати, це до справи стосунку не має…

– По-перше, нехай вибачить мені ваша милість, ніякий я не холоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вам, добродію, і пан поручик Володийовський, і пан Підбийп’ятка, як знайомці пана Скшетуського, підтвердити можуть, а по-друге, тяжба ця триває вже п’ятдесят років…

Заглоба стис зуби і дав собі слово, що більше не проронить ні звуку.

– Добре, рибонько, – лагідно мовив пан Лонгинус, – але все-таки краще ти нам не про грушу, а про Богуна розкажи.

– Про Богуна? – перепитав Редзян. – Добре, будь ласка. Отож пан мій, Богун, думає, що немає в нього вірнішого, ніж я, слуги і друга: хоч він мене в Чигирині й розрубав надвоє, та я, щоправда, за ним доглядав і рани перев’язував, ще коли йому від князів Курцевичів дісталось. Я йому тоді намолов сім міхів гречаної вовни, що, мовляв, набридло мені панам прислужувати – з козаками прибутковіше приятелювати, а він повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож страшенно він мене полюбив і винагородив, чесно кажучи, щедро, не відаючи про те, що я в душі помститися за чигиринську образу заприсягся, а не зарізав його лише тому, що не пристало шляхтичеві ворога, до постелі прикутого, ножем колоти, мовби свиню яку.

– Ну, добре, добре, це нам теж відомо, – сказав Володийовський. – Зараз-то ти його як знайшов?

– А діло було так, ваша милість. Притисли ми Яворських (їм тепер тільки з торбами йти, не інакше!), і я собі подумав: «Що ж, пора і мені Богуна пошукати, розплатитися за свою образу». Відкрився я батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, і говорить: «Раз клятву дав, іди собі, не ганьби роду нашого». Ну, я і пішов, тим більше що в думці ще прикинув інше: коли, думаю, відшукається Богун, то, можливо, і про панянку, коли вона жива, дещо дізнатись удасться, а як пристрілю його і з’явлюся до хазяїна з новинами, теж, того і дивись, нагороду дістану.

– Дістанеш, не сумнівайся! І за нами затримки не буде, – сказав Володийовський.

– Од мене, братику, вважай, маєш коня зі збруєю, – додав пан Лонгинус.

– Дякую уклінно, милостиві панове, – зрадів слуга, – за добру звістку всякому по справедливості належить могорич, а вже я не проп’ю, мені тільки дай у руки…

– Ох, я, здається, не витримаю довше, – буркнув Заглоба.

– Значить, виїхав ти з дому… – підказав Володийовський.

– Виїхав я, значить, з дому, – продовжував Редзян, – і думаю: куди тепер? Подамся, мабуть, у Збараж, відтіля й до Богуна палицею докинути, і про хазяїна скоріше дізнатися можна. Їду, значить, мосьпане, через Білу на Влодаву, й у Влодаві, позаяк мої конячки втомилися добряче, зупиняюся передихнути. А там точнісінько ярмарок, усі постоялі двори шляхтою забиті. Я до міщан: і там шляхта! Один тільки єврей найшовся. «Була, каже, у мене кімната, так її поранений шляхтич зайняв». – «Воно й добре, кажу, мені не вперше перев’язувати рани, а у вашого цирульника либонь із нагоди ярмарку рук не вистачає». Щось там іще єврей бурмотів, начебто шляхтич цей сам собі робить перев’язки і не бажає нікого бачити, але все-таки пішов запитати. А тому, видно, гірше стало, звелів він мене пустити. Я входжу. Зирк: Богун на постелі!

– Ого! – вигукнув Заглоба.

– Я страх як перелякався, хрестом себе осінив: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», – а він мене відразу ж упізнав, зрадів страшенно – я ж у нього в друзях числюся – і говорить: «Ти мені Богом посланий! Тепер уже я не помру». А я говорю: «Що ваша милість тут робить?» – а він палець до рота; потім тільки розповів про свої пригоди: як його Хмельницький до їхньої величності короля, тоді ще королевича, з-під Замостя відправив і як пан поручик Володийовський у Липкові його ледве не зарубав на смерть.