Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.

Невеличкий лицар сумно похитав головою.

– Даремно ти поспішав, пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердегу гіркими слізьми.

У Редзяна очі на лоба полізли.

– Батечку мій! Що я чую? Невже панянка померла?

– Не померла, а в Києві розбійниками вбита.

– В якому ще Києві? Що ваша милість верзе?

– Як у якому Києві? Ти що, не чув про Київ?

– Господи Ісусе! Ваша милість жартує, певно? Відкіля їй взятися в Києві, коли її неподалік од Рашкова сховано, в яру над Валадинкою? І відьмі наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок її від себе не відпускала. Їй-богу, так і розуму недовго позбутися!

– Якій іще відьмі? Ти що плетеш?

– Та Горпині!.. Я цю сучку добре знаю!

Заглоба раптом підхопивсь і почав розмахувати руками, ніби потопаючий у відчайдушній спробі знайти порятунок.

– Помовчіть заради всього святого, пане, – обірвав він Володийовського. – Дозвольте, чорт забирай, і мені слово вставити!

Заглоба сполотнів, лисина його зросилася потом – присутнім навіть стало за нього страшно, але старий шляхтич, одним махом перескочивши через лаву, схопив Редзяна за плечі і запитав хрипко:

– Хто тобі сказав, що її… біля Рашкова сховано?

– Хто міг сказати? Богун!

– Ти що, брате, з глузду з’їхав?! – гаркнув Заглоба і почав трясти хлопця як грушу. – Який Богун!

– Господи помилуй! – заволав Редзян. – Навіщо ж трясти так? Пустіть, ваша милість, дайте з думками зібратись… Останній витрусите розум, у мене й так усе в голові перемішалось… Який, кажете, Богун? Невже ваша милість його не знає?

– Говори, а то ножем шпортону! – заревів Заглоба. – Де ти Богуна бачив?

– У Влодаві!.. Чого ви від мене, панове, хочете? – закричав переляканий хлопчина. – Хто я, по-вашому? Розбійник із великої дороги?

Заглоба, здавалось, от-от знепритомніє; не в силах відсапуватися, він повалився на лаву, хапаючи ротом повітря. На допомогу йому прийшов пан Міхал.

– Ти коли Богуна бачив? – запитав він у Редзяна.

– Три тижні тому.

– Виходить, живий він?

– А чого йому не бути живому?… Ваша милість його почикрижили добряче-таки, він сам мені розповідав, однак же оклигав…

– І він тобі сказав, що князівна під Рашковом?

– А хто ж іще?

– Слухай, Редзяне, мова йде про життя князівни і твого хазяїна! Богун сам тобі говорив, що її в Києві не було?

– Мосьпане, як їй було бути в Києві, коли він її біля Рашкова сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пернач дав і свій перстень, щоб я до неї туди їхав, тому що в нього рани відкрились і пролежати доведеться бозна-скільки…

Заглоба не дав Редзяну договорити: підхопившись із лави і вчепившись у залишки волосся обома п’ятірнями, він закричав як божевільний:

– Жива моя донечка, жива, слава Богу! Не вбили її в Києві! Жива моя люба, жива, жива!

Старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, обхопивши Редзяна за шию, пригорнув до грудей і поцілував – бідний хлопець зовсім розгубився.

– Пустіть, ваша милість… задушите! Звичайно, жива… Дасть Бог, вирушимо за нею разом… Ваша милість… Ну, ваша милість!

– Пустіть його, пане, дозвольте розповісти до кінця, ми ж іще нічого не зрозуміли, – сказав Володийовський.

– Говори скоріше! – кричав Заглоба.

– Давай по порядку, братику, – сказав пан Лонгинус, на вусах якого теж осіла рясна роса.

– Дозвольте, панове, віддихаюся, – сказав Редзян, – і вікно причиню, а то слова не виговориш – дуже галасують у кущах кляті солов’ї.

– Меду! – крикнув челядникові Володийовський.

Редзян зачинив вікно з властивою йому неквапливістю, після чого повернувся до присутніх і сказав:

– Дозвольте присісти, ваші милості, ноги від утоми підламуються.

– Сідай! – сказав Володийовський, наливаючи йому з принесеного челядником жбана. – Пий із нами, ти своєю новиною не те ще заслужив, тільки говори скоріше.

– Чудовий мед! – промовив Редзян, розглядаючи склянку на світло.

– Хай тобі трясця! Розповідати будеш? – гаркнув Заглоба.

– А ваша милість зараз гніваться! Ясно, що буду, коли ви того бажаєте: ваше діло наказувати, а моє коритися, на те і слуга я. Видно, потрібно все чисто розповісти, із самого початку…

– Давай із самого початку!

– Пам’ятаєте, коли прийшла звістка про взяття Бара, ми подумали, що панянки вже в живих немає? Я тоді в Редзяни повернувся, до батьків і дідуся, якому вже під дев’яносто… Так, вірно… Ні! Дев’яносто один, мабуть.