Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Зрозуміло! – закричав Заглоба. – На зло відпустив Богуна, значить. Але ця справа підсудна, тут плахою пахне. Я перший поспішу з доносом!

– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів Володийовський, – тоді й у трибуналі потреби не буде.

Редзян не зрозумів, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знову поскакав уперед до Олени.

Вершники тепер їхали неквапливо. Зійшов місяць, туман, що піднявся ввечері з землі, осів – ніч зробилась ясною. Володийовський зануривсь у свої думки. Заглобі знадобився ще чималий час, аби отямитися від пережитого потрясіння. Нарешті він заговорив:

– Ох, не минути лиха тепер і Редзяну, якщо попадеться він Богуну в руки!

– А ви скажіть йому новину, нехай натерпиться страху, а я з князівною поїду, – запропонував невеличкий лицар.

– І то так! Гей, Редзяне!

– Чого? – запитав хлопець і притримав коня.

Заглоба наздогнав його і деякий час у мовчанні їхав поруч, поки Володийовський із князівною не віддалилися на чималу відстань, а потім тільки сказав:

– Знаєш, що сталося?

– Ні, не знаю.

– Реговський Богуна відпустив на волю. Я його в Проскурові бачив.

– У Проскурові? Зараз? – запитав Редзян.

– Зараз. Ну, як? Не злетів з кульбаки?

Світло місяця падало прямо на товстощоке лице слуги, на якому Заглоба не тільки не помітив переляку, а навпаки, на превеликий свій подив, побачив жорстоку, просто звірячу ненависть; точнісінько такий вираз був у хлопця, коли він убивав Горпину.

– Еге! Так ти, либонь, Богуна не боїшся? – запитав старий шляхтич.

– Що ж, мосьпане, – відповів Редзян, – коли його пан Реговський відпустив, слід мені самому шукати нагоди помститися за свою ганьбу та образу. Я ж заприсягся, що даром йому це не минеться, і, якби не панянку везти, негайно кинувся б навздогін: за мною не пропаде, не сумнівайтеся!

«Тьху, – подумав Заглоба, – не хотів би я цього щеняти скривдити».

І, підстьобнувши коня, наздогнав Володийовського та князівну. За годину подорожани переправилися через Медведівку і заглибилися в ліс, який двома чорними стінами тягся від самого берега вздовж дороги.

– Ці місця я добре знаю, – сказав Заглоба. – Бір незабаром скінчиться, за ним із чверть милі відкритого поля, по якому шлях із Чорного Острова проходить, а там іще більший за цей ліс – до самого Матчина. Дасть Бог, у Матчині застанемо польські корогви.

– Пора б уже настати порятунку! – пробурмотів Володийовський.

Якийсь час вершники їхали в мовчанні по залитому яскравим місячним світлом шляхові.

– Два вовки дорогу перебігли! – раптом сказала Олена.

– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій.

Сіра тінь і справді промайнула попереду за сотню кроків од коней.

– Ой, четвертий! – скрикнула князівна.

– Ні, це козуля; дивіться, панно: ще одна і ще ось!

– Що за чорт! – вигукнув Заглоба. – Козулі женуться за вовками! Воістину світ догори ногами перевернувся.

– Їдьмо швидше, – сказав Володийовський, і в голосі його почулася тривога. – Редзяне! А ну, давай із панною вперед!

Редзян із князівною помчали, а Заглоба, схилившись на скаку до вуха Володийовського, запитав:

– Що там іще, пане Міхал?

– Кепська справа, – відповів невеличкий лицар. – Бачили: звір прокинувся, з лігвища біжить серед ночі.

– Ой! Чого б це?

– А того, що його наполохали.

– Хто?

– Військо – козаки або татари – йде від нас по праву руку.

– А може, це наші корогви?

– Ні, звір зі сходу біжить, од Пилявців, певно, татари широкою пруть лавою.

– Господи помилуй! Тікаймо скоріше!

– Нічого іншого і не залишається робити. Ех, не було б із нами князівни, підкралися б ми до чамбулу та прихопили парочку бусурманів, а з нею… Зле доведеться, коли вони нас помітять.

– Побійтеся Бога, пане Міхал! Давайте в ліс, чи що, звернемо за вовками?

– Ні, не варто: не наздоженуть відразу – поскачуть навперейми, все навколо заповнять перед нами – як потім вибиратися будемо?

– Побий їх сило небесна! Цього тільки бракувало! А чи не помиляєтеся ви, пане Міхал? Вовки, як правило, за кошем тягнуться, а не попереду мчать.

– Ті, що осторонь, збираються з усіх усюд і за кошем плетуться, а хто попереду, підібгавши хвіст утікають. Подивіться праворуч: бачите, заграва між дерев!

– Господи Ісусе, царю юдейський!

– Тихіше, пане!.. Буде коли кінець цьому лісові?

– От-от скінчиться.

– А далі поле?

– Поле. О Господи!

– Тихо!.. А за полем інший ліс?

– До самого Матчина.

– Добре! Аби на полі цьому не наздогнали! Доберемося благополучно до другого лісу – вважайте, ми вдома. А тепер давайте до наших! Щастя, що князівна з Редзяном на Бурляєвих конях.