Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Відшукали вони його в замку в товаристві старого Зацвілиховського, двох місцевих ксьондзів-бернардинців і Лонгинуса Підбийп’ятки. Скшетуський, забачивши друзів, ледь зблід і заплющив на секунду очі: занадто багато хворобливих спогадів сколихнулося в ньому, тільки вони з’явилися. Одначе вітав приятелів спокійно і навіть радісно, запитав, де вони були, і задовольнився першою більш-менш правдоподібною відповіддю, тому що, вважаючи князівну загиблою, нічого вже не хотів, нічого не чекав од життя, і навіть тіні підозри, що тривала їхня відсутність могла хоч якось бути пов’язана з Оленою, не закралося в його душу. І лицарі наші словом не обмовились про мету своєї подорожі, хоч як зітхав і совався на місці пан Лонгинус, то на одного, то на другого спрямовуючи запитливий погляд, намагаючись прочитати на їхніх обличчях слабку хоча б надію. Але обидва були зайняті єдино Скшетуським. Пан Міхал раз у раз кидався його обіймати: серце невеличкого лицаря розтануло, ледь тільки він побачив давнього вірного свого друга, якому стільки довелося вистраждати і перетерпіти, стільки втратити, що і жити начебто ні для чого стало.

– От ми і разом, – говорив він Скшетуському. – З давніми друзями вам легше буде! І війна не за горами: такої, здається мені, ще не бувало, як тут не радіти вояцькій душі! Дав би Бог здоров’я – ще не раз поведете гусарів у битву!

– Здоров’я Господь мені повернув, – відповів Скшетуський, – я і сам нічого іншого не хочу, крім як служити батьківщині, поки їй потрібний.

Скшетуський і справді зовсім уже видужав: молодість і могутній організм перемогли хворобу. Страждання пошматували його душу, але не зломили тіла. Він лише дуже схуд і пожовк – чоло, щоки, ніс здавалися виліпленими зі свічкового воску. Колишня кам’яна суворість рис збереглася: їх скував крижаний спокій, який можна побачити на обличчях небіжчиків, та ще більше срібних ниток вилось у його чорній бороді, а так він, мабуть, нічим не відрізнявся від усіх інших, хіба що, всупереч вояцьким звичаям, уникав багатолюддя, пиятик і гучних збіговиськ, охочіше спілкуючись із ченцями, жадібно вислуховуючи їхні розповіді про монастирське буття та загробне життя. Однак службу ніс справно і до війни та облоги, що передбачалася, готувався нарівні з усіма.

І зараз розмова швидко звернула на цей предмет, бо ні про що інше ніхто в усьому таборі, в місті й у замку не думав. Старий Зацвілиховський почав розпитувати про татар і про Бурляя, якого знав віддавна.

– Славний воїн, – говорив він, – шкода, що проти батьківщини піднявся разом з іншими. Ми з ним під Хотином служили, молодик він тоді ще був, але обіцяв вирости в гідного чоловіка.

– Він же сам із Задніпров’я, і люди його всі відтіля, – сказав Скшетуський, – як же сталося, батьку, що вони з півдня, з боку Кам’янця, підходять?

– Видно, Хмельницький навмисне поставив його там на зимові квартири, – відповів Зацвілиховський. – Тугай-бей на Дніпрі залишався, а великий цей мурза віддавна тримає зло на Бурляя. Він у татар, як ніхто інший, сидить у печінках.

– А тепер їхнім соратником буде!

– От-от! – сказав Зацвілиховський. – Такі часи! Але вже Хмельницький наглядить, щоб вони не перегризлися.

– А коли Хмельницького сюди очікують? – запитав Володийовський.

– Із дня на день, хоча… хто може знати напевно? Регіментаріям би зараз висилати роз’їзд за роз’їздом, так ні ж, вони й гадки не мають. Ледь упросив, щоб Кушеля відправили на південь, а Пігловських до Чолганського Каменя. Сам хотів піти, так тут що не година, то раду збирають… Ще зважилися, нарешті, послати коронного писаря з дюжиною корогов. Поспішати треба – як би не зробилося пізно. Пошли нам, Господи, князя нашого скоріше, а то ж ганьби не обберемося, другі вийдуть Пилявці.

– Бачив я допіру, коли майдан проїжджали, воїнів цих, – сказав Заглоба, – всі якісь недійшлі, бравих хлопців перелічити по пальцях. Маркітантами їм перебувати, а не з нами, що більше життя любимо військову славу, пліч-о-пліч воювати!

– Нісенітницю говорите, пане! – пробурчав старий. – Я вашої відваги не применшую, хоча раніше іншої був думки, але всі ті лицарі, що тут зібралися, – найкращі воїни, яких коли-небудь Річ Посполита мала. Їх тільки очолити! Вождь потрібний! Воєвода кам’янецький – добрий рубака, та проводир нікчемний, пан Фірлей старий, а що стосується підчашого – цей, як і князь Домінік, під Пилявцями показав, чого вартий! Не диво, що їх не бажають слухати. Жовнір охоче кров проллє, коли упевнений буде, що без потреби його не пошлють на смерть. А нині ці полководці, замість того щоб готуватися до облоги, – сперечаються, хто де стояти має!