Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Погромлений.

– Тугай-бей?

– Поранений.

– Немає Бога, крім Бога! Скільки вірних пішло в рай? – запитав хан.

Субаґази звів очі догори і вказав рукою на небо, що іскрилось.

– Скільки цих вогнів біля стіп Аллаха, – відповів він урочисто.

Масна пика хана почервоніла: гнів закипав у його серці.

– Де цей пес, – запитав він, – який обіцяв мені, що сьогодні ми будемо спати в замку? Де цей змій отруйний, котрого Аллах моєю ногою розтопче? Привести його сюди, нехай відповість за мерзенні свої обіцянки.

Декілька мурзів без зволікання вирушили за Хмельницьким, хан же помалу заспокоювався й нарешті промовив:

– Немає Бога, крім Бога!

Після чого, звернувшись до Субаґази, зауважив:

– Субаґази! Кров на лиці твоєму.

– Це кров невірних, – відповів воїн.

– Розкажи, як пролив її, потіш слух наш мужністю вірних.

І заходився Субаґази докладно розповідати про перебіг битви, вихваляючи відвагу Тугай-бея, Калги і Нурадіна; він і Хмельницького не обійшов мовчанням, навпаки, нарівні з іншими його славив, причину поразки пояснюючи єдино волею Божою та шаленістю невірних. Одне вразило хана в його розповіді, а саме те, що на початку бою в татар не стріляли і кіннота княжа вдарила по них, лише коли вони їй шлях заступили.

– Аллах!.. Вони не хотіли війни зі мною, – сказав хан, – але тепер уже пізно…

Так воно насправді й було. Князь Ярема на початку битви заборонив стріляти в татар, щоби вселити в жовнірів переконання, що переговори з ханом уже почалися й ординці лише для годиться тримають сторону черні. Тільки згодом волею-неволею довелося з ними зітнутись.

Хан кивав головою, роздумуючи, чи не краще, поки не пізно, повернути зброю проти Хмельницького, як раптом перед ним постав сам гетьман. Зовсім уже спокійний, він наблизився з гордо піднесеною головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на лиці його вималювалися відвага й хитрість.

– Підійди, зраднику, – сказав хан.

– Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, якому ти допомагати обіцявся не тільки в разі удачі, – відповів Хмельницький.

– Іди ночуй у замку! Тягни, як обіцяв, ляхів за комір із окопів!

– Великий хане всія Орди! – звучним голосом відповів Хмельницький. – Ти могутній, і після султана немає тобі на землі за могутністю рівних! Ти мудрий і сильний, але хіба можеш ти послати стрілу з лука під самі зірки або вимірити глибину моря?

Хан подивився на нього зі здивуванням.

– Не можеш! – підвищив голос Хмельницький. – Так і я не зміг угадати, яка непомірна гординя і нахабність Яреми! Чи смів я помислити, що він не злякається тебе, великого хана, не виявить покірності лише бачачи тебе, не прийде до тебе бити чолом, а на тебе самого підніме зухвалу свою руку, проллє кров твоїх воїнів і над тобою, могутній володарю, як над останнім із твоїх мурзів, глумитися буде? Чи міг я насмілитися такими думками образити тебе, кого люблю і шаную?

– Аллах! – промовив хан з іще більшим подивом.

– І ще я тобі одне скажу, – продовжував Хмельницький, і голос його й манера триматися ставали все впевненішими, – ти великий і могутній; повсюдно, від заходу до сходу, народи і монархи схиляються перед тобою й левом величають. Лише Ярема не падає ниць перед ликом твоїм, і тому, коли не зітреш ти його в порошок, не змусиш зігнути шию і з хребта його в сідло сідати не будеш, нанівець зведуться міць твоя і слава, тому що всякий скаже, що лядський князь кримського царя посоромив і не поніс за це ніякої кари, що він більш великий, більш могутній, ніж ти, хане великий…

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханський лик, затаївши подих, він же, заплющивши очі, поринув у роздуми…

Хмельницький, обпершись на булаву, сміливо чекав відповіді.

– Ти сказав, – вирік нарешті хан, – я зігну Яремі шию і з хребта його на коня буду сідати, щоб не говорили від заходу до сходу, начебто один невірний пес посоромив мене, великого хана…

– Великий Аллах! – вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним махом він відвернув навислу над його головою небезпеку і ненадійного союзника перетворив у найвірнішого з вірних.

Лев цей мав уміння миттєво в змію перевертатися.

Обидва табори до пізньої ночі гуділи, як зігріті весняним сонцем бджоли в пору роїння, а на ратному полі тим часом вічним, непробудним сном спали лицарі, простромлені кулями і стрілами, сколоті піками, порубані мечами. Зійшов місяць, і пустилася в обхід цієї обителі смерть; вона відображувалася в калюжах крові, виривала з мороку все нові купи нерухомих тіл, переходила нечутно з одних на інші, заглядала в розкриті мертві очі, висвітлювала посинілі обличчя, уламки зброї, кінські трупи – і все більш блідими ставали промені нічного світила, немовби видовище, що відкрилося, страшило його. Полем то там, то тут, де групами, а де поодинці пробігали якісь лиховісні фігури: це челядь та обозна прислуга поспішала обібрати мерців – так по п’ятах за левами скрадаються шакали… Але марновірний страх зрештою і їх прогнав з місця битви. Щось страшне, щось таємниче було в цьому вистеленому трупами полі, в цьому спокої та нерухомості тіл, ще недавно повних життя, в цій безмовній згоді, що з’єднала лежачих пліч-о-пліч поляків, козаків, татар і турків. Часом вітер шелестів у кущах, розкиданих по полю, а жовнірам, що пильнували в окопах, ввижалося: то людські душі кружляють над тілами. Говорили, що, коли в Збаражі пробило північ, з різних кінців рівнини, від валів до ворожого стану, з шумом знялися незліченні пташині зграї. Чули у височині ридання, тяжкі зітхання, від яких волосся дибилось, і глухі стогони. Ті, кому судилося загинути в цій битві та чиєму слухові доступні були неземні заклики, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а душі козаків стогнали: «Ісусе Христе, помилуй!» – тому що полеглим у братовбивчій війні до віковічного блаженства шлях був заказаний: їм призначалося летіти кудись у невідомі темні далечіні та кружляти разом із вихорами над юдоллю сліз, і плакати, і стогнати ночами, поки не вимолять вони біля ніг Христа прощення за спільні провини, не випрохають забуття і миру!..