Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.

Назавтра, перш ніж сонце розсипало по небу золоті відблиски, навкруг польського табору вже височів новий оборонний вал. Колишній надто був довгий: і захищати його було важко, і на допомогу один одному приходити не з руки; тому князь із паном Пшиємським вирішили оточити військо більш тісним кільцем укріплень. Над виконанням цього завдання працювали не покладаючи рук усю ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Лиш о четвертій годині ранку стомлене воїнство стулило очі, і всі, крім дозорців, заснули кам’яним сном; ворог уночі теж не витрачав часу марно, а ранком довго не подавав ознак життя, видно, не оговтавшись після вчорашнього розгрому. З’явилася навіть надія, що штурму в той день не буде зовсім.

Скшетуський, пан Лонгинус і Заглоба, сидячи в наметі, куштували пивну юшку, щедро заправлену сиром, і з задоволенням згадували події минулої ночі – якому воякові не приємно поговорити про недавню перемогу!

– Я звик по-дідівському – з курми лягати, з півнями прокидатися, – просторікував Заглоба, – а на війні? Ану спробуй! Спиш, коли хвилину урвеш; прокидаєшся, коли розштовхають. Одне мене дратує: через такий набрід терпи незручності! Та що поробиш, такі часи настали! Але й ми їм учора з лишком відплатили. Ще разок-другий почастуємо так, у них усяке бажання пропаде порушувати нам сон.

– А не знаєте, пане, чи багато наших полягло? – запитав Підбийп’ятка.

– Е-е-е! Небагато; воно й завжди, до речі, обложників більше гине, ніж обложених. Повоюєте з моє, теж почнете в таких речах розбиратись, а нам, старим жовнірам, навіть трупи рахувати не треба: із самої битви судити можна.

– І я біля вас, друзі, дечому навчуся, – мрійливо мовив пан Лонгинус.

– Неодмінно, коли тільки розуму вистачить, на що в мене особливого сподівання немає.

– Облиште, пане, – втрутився Скшетуський. – У пана Підбийп’ятки вже не одна війна за плечима, і дай Боже, щоб кращі лицарі билися так, як він у вчорашньому бою.

– Як міг, старався, – відповів литвин, – та хотілося б зробити більше.

– Ну вже, не скромничайте, ви себе показали досить непогано, – поблажливо зауважив Заглоба, – а що інші вас перевершили, – тут він хоробро закрутив вус, – у тім вашої провини немає.

Литвин вислухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про три голови і про пращура свого Стовійка.

У цю хвилину відкинулася запона намету і з’явився Володийовський, веселий і бадьорий, мовби щиголь погожого ранку.

– От ми й зібралися! – вигукнув Заглоба. – Налийте йому пива!

Невеличкий лицар потиснув друзям руки і мовив:

– Знали б ви, скільки ядер валяється на майдані – уявити важко! Кроку не можна пройти, щоб не спіткнутися.

– Бачили, бачили, – відповів Заглоба, – я теж, уставши, по табору прогулявся. Курям у всім львівськім повіті за два роки яєць не нанести стільки. Ех, якби то яйця були – попоїли б ми яєчні досхочу! Я, зізнатися, за сковороду з яєчнею найвишуканішу віддам страву. Жовнірська натура в мене, як і у вас, до речі. Смачно попоїсти я завжди майстер, тільки підкладай! Тому й у бою за пояс заткну кожного з нинішніх зніжених молокососів, які й миски диких груш не з’їдять без того, щоб негайно животи не схопило.

– Одначе ви вчора відзначилися! – сказав невеличкий лицар. – Бурляя укласти з маху – хо-хо! Не чекав я від вас такого. На всій Україні й у Туреччині не було лицаря славнішого.

– Непогано, га?! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – І не вперше мені так, не вперше, пане Міхал. Довгенько ми один одного шукали, зате й підібрались, як волосок до волоска: четвірки такої не знайти в усій Речі Посполитій. Їй-богу, з вами та під рукою нашого князя я б уп’ятьох хоч на Стамбул рушив. Зауважте собі: пан Скшетуський Бурдабута вбив, а вчора Тугай-бея…

– Тугай-бей живий залишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, і відразу ж нас розділили.

– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивайте мене, любий друже. Пан Міхал Богуна у Варшаві посік, як ми вам говорили…

– Краще б не згадували, пане, – зауважив пан Лонгинус.

– Що вже тепер: сказаного не повернеш, – відповів Заглоба. – І радий би не згадувати, одначе продовжу; отже, пан Підбийп’ятка з Мишікишок горезвісного Полуяна порішив, а я Бурляя. Причому, не буду приховувати, ваших би я огулом за одного Бурляя віддав, отого мені й найтяжче дісталося. Диявол був, не козак, вірно? Були б у мене сини legitime natos, [199]добре б я їм залишив ім’я. Цікаво, що його величність король і сейм скажуть і як нас нагородити зволять, нас, що більш сіркою і селітрою годуються, ніж чим іншим?