Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Хай живе Ярема! – кричало воїнство. – Хай живе батько наш!

А князь схиляв на всі боки булаву і голову, не прикриту шоломом.

– Спасибі вам! Дякую! – повторював він голосом звучним і ясним.

Потім сказав, звернувшись до Пшиємського:

– Цей окоп великий занадто!

Пшиємський кивнув.

Так вожді-переможці проїхали від західного до східного ставка, оглядаючи поле бою, і вали, і ушкодження, заподіяні валам ворогом.

А слідом за кортежем княжі вояки в пориві збудження під голосні вигуки несли на руках у табір Заглобу як найбільшого тріумфатора, що того дня більше за всіх відзначився. Десятка два міцних рук підтримували важке тіло витязя, сам же витязь, червоний, спітнілий, розмахуючи для рівноваги руками, горлав:

– Ха! Всипав я перцю вражому синові! Навмисно кинувся навтьоки, щоб його приманити за собою. Побурлив Бурляй – досить! Так, шановні, треба було приклад показати молоді! Обережніше заради Бога, а то ж упустити й покалічити недовго. Гей, ви там, міцніше тримайте! Нелегко мені з ним довелося, вже повірте! Ох, шельми! Нині останній голодранець на шляхтича руку підняти сміє! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, чорти!

– Хай живе! Хай живе! – кричала шляхта.

– До князя його! – вимагали інші.

– Слава!!!

Тим часом гетьман запорізький, повернувшись назад у табір, ревів, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і роздирав лице нігтями. Уціліла в січі старшина оточила його в похмурому мовчанні, не вимовляючи на розраду ні слова, а він майже втратив розум. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обома руками рвав на собі чуприну.

– Де мої полки? Де мої козаки? – хрипко повторював гетьман. – Що скаже хан, Тугай-бей що скаже! Видайте мені Ярему! Головою плачу – нехай саджають на палю.

Старшина понуро мовчала.

– Чому мені ворожихи перемогу пророкували? – продовжував ревіти Хмельницький. – Урізати відьмам шиї!.. Чому обіцяли, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли рик цього лева потрясав табір, полковники мовчали, але тепер лева було переможено й розтоптано, щастя, здавалося, його зрадило, і старшина осміліла.

– Ярему не здержиш, – похмуро буркнув Стемпка.

– Нас і себе погубиш! – промовив Мрозовицький.

Гетьман як тигр стрибнув на своїх полковників.

– А хто здобув перемогу під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

– Ти! – зло кинув Воронченко. – Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за волосся.

– Я ханові обіцяв нині нічліг у замку! – у розпачі вив він.

На це Кулак відповів:

– Ти обіцяв, у тебе нехай і болить голова! Дивись, як би вона тепер із пліч не злетіла… А на приступ нас не жени, не губи рабів Божих! Валами оточи ляхів, шанці накажи звести для гармат, а то горе тобі.

– Горе тобі! – повторили похмурі голоси.

– Горе вам! – відповів Хмельницький.

Так розмовляли вони, і грізними, як гуркоти грому, були їхні слова… Скінчилося тим, що Хмельницький, похитнувшись, упав на купу покритих килимами овчин, що лежали в кутку намету.

Полковники стояли над ним, похнюпившись; мовчання тривало довго. Нарешті гетьман підвів голову і закричав хрипко:

– Горілки!..

– Не будеш пити! – гаркнув Виговський. – Хан пошле за тобою.

У цей самий час хан перебував за милю від побоїща, не знаючи, що діється на ратному полі. Ніч була тепла і тиха; хан сидів біля намету, оточений муллами й агами, і в чеканні новин куштував фініки зі срібного блюда, що стояло перед ним, а часом, звертаючи свій погляд до посипаного зірками неба, бурмотів:

– Магомет Росуллах…

Раптом на змиленому жеребці підскакав, важко дихаючи, окроплений кров’ю Субаґази; зістрибнувши із сідла і квапливо наблизившись, він почав бити поклони, очікуючи запитання.

– Говори! – наказав хан, продовжуючи жувати фініки.

Слова вогнем палили язик Субаґази, але, не сміючи порушити обряд величання, він, низько кланяючись, так почав:

– Наймогутніший хане всіх орд, внуче Магомета, самодержний володарю, мудрий государю, щасливий государю, владико древа, що славиться від сходу до заходу, квітучого владико древа…

Тут хан зупинив його порухом руки. Побачивши на лиці Субаґази кров, а в очах біль, тугу і розпач, він виплюнув недоїдені фініки на долоню і віддав одному з муллів, що прийняв дарунок зі знаками поваги і негайно поклав собі до рота, – хан же промовив:

– Говори, Субаґази, швидко і до ладу: чи взято табір невірних?

– Бог не дав!

– Ляхи?

– Переможці.

– Хмельницький?