Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

То було єдиною доброю стороною справи, та коли Заглоба про погані подумав, мурашки знову забігали в нього по тілу.

Фортелі!..

– Якби в цім хліві кабан або свиня валялися, – бурмотів Заглоба, – їм куди було б легше – либонь би до власної шаблі в’язати їх ніхто не подумав. Скрути так самого Соломона, і той не мудрішим од своїх штанів виявиться або від моєї підметки. Господи, за що мені така мука! Із усіх, хто живе на світі, я з одним цим харцизякою щонайменше хотів зустрітися – і на тобі, пощастило: якраз його й зустрів. Ох, і вичинить він мою шкуру – м’якшою за ліпше сукно буде. Якби я попався до когось іншого – відразу б оголосив, що пристаю до смути, а потім би накивав п’ятами. Та й інший навряд би чи повірив, а про цього й говорити не варто! Ой, недарма серце в п’яти тікає. Чорт мене сюди приніс – о Господи, ні рукою не поворушити, ні ногою… О Боже! Боже!

За хвилину, одначе, подумав Заглоба, що, маючи руки-ноги вільними, легше було б який-небудь фортель вигадати. А що, коли все-таки спробувати? Тільки б витягнути з-під колін шаблю, а там діло піде простіше. Та як її витягнути? Перевернувся на бік – без пуття… І тоді він поринув у роздуми.

А подумавши, почав розгойдуватися на власному хребті все швидше та швидше, і з кожним рухом переміщувався вперед на півдюйма. Йому зробилося жарко, чуприна змокла гірше, ніж у танці; часом він зупинявся, щоби перепочити або коли йому здавалося, що хтось іде до дверей, і знову починав з новим завзяттям, поки нарешті не вперся в стіну.

Тоді він почав діяти інакше: не на хребті гойдатись, а перекочуватися з боку на бік; шабля при цьому щоразу кінчиком легенько стукалась об стіну й потроху висувалася з-під колін, а руків’я тягнуло її вниз, до землі.

Застрибало серце у грудях у Заглоби: він побачив, що цей шлях може привести до бажаного результату.

І продовжував старанно трудитися, намагаючись ударяти в стіну якомога тихіше й тільки тоді, коли шум ударів приглушувався бесідою козаків. Але ось край піхов опинився між ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, гойдайся не гойдайся, було неможливо.

Так, але зате з іншого краю вже стирчала значна її частина, притому значно важча завдяки руків’ю.

На руків’ї був хрестик, як зазвичай на таких шаблях. На нього ж бо Заглоба й покладав надію.

Знову заходився він розгойдуватися, та на цей раз із таким розрахунком, аби повернутися до стіни ногами. І повернувся, і почав просуватися вздовж стіни. Шабля ще залишалася під колінами й між ліктями, та руків’я увесь час зачіпало об виступи землі; нарешті хрестик міцніше зачепився – Заглоба гойднувся востаннє, і на мить радість прицвяхувала його до місця.

Шабля висковзнула повністю.

Тепер руки були вільні, і, хоча кисті лишалися зв’язаними, шляхтич зумів ухопити шаблю. Притримавши кінець ступнями, він витяг клинок із піхов.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Складніше було з руками. Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, тупим боком униз, гострим догори, й терти мотузки об лезо, поки вони не перетерлись і не лопнули.

Проробивши це, Заглоба став не тільки вільним од пут, але й озброєним.

Полегшено зітхнувши, він перехрестився й почав дякувати Богові.

Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.

«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що такому товстуну, як Заглоба.

«Видно, нікуди я вже не годжуся, – сказав він собі, – і кмітливістю моєю тільки чоботи змащувати, і то в мадярів на ярмарку знайдеться мазь ліпша. Якщо Господь мене зараз не напоумить, уже напевно дістануся воронню на вечерю, а виявить таку милість – дам обітницю цнотливості, як пан Лонгин».

Голоси за стіною залунали голосніше й перервали його подальші роздуми. Підскочивши до стіни, Заглоба припав вухом до щілини між колод.

Сухі соснові колоди підсилювали звуки не гірше коряка бандури; чути було кожне слово.

– А куди ми звідси поїдемо, отче Овсівію? – запитував один голос.

– Не знаю, певно, в Кам’янець, – відповідав інший.

– Ба, коні ледве ноги волочать: не дійдуть.

– Тому тут і стоїмо – до ранку відпочинуть трохи.

Настала нетривала мовчанка, потім перший голос заговорив тихіше, ніж до цього:

– А мені здається, отче, отаман із-під Кам’янця піде за Ямпіль.

Заглоба затаїв подих.

– Мовчи, коли дороге життя молоде! – пролунало у відповідь.