Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Вірно говорив, – погодився Богун, – та й тобі не відмовиш у благородстві. Шукали ми один одного й нарешті відшукали.

– Правду кажучи, я тебе не шукав, а на доброму слові спасибі.

– Скоро мені ще дужче дякувати будеш, і я тобі віддячу за те, що наречену мою в Бар одвіз із Розлогів. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, та тільки не сьогодні йому бути й не завтра – нині війна, а ти в літах уже, не доживеш, може статися.

Заглоба, незважаючи на весь жах свого становища, нашорошив вуха.

– На весілля? – пробурмотів він.

– А ти як думав? – продовжував Богун. – Що я, мужик який – дівку без попа присилувати чи не стане мене на те, щоб у Києві обвінчатися? Не для мужика ти її в Бар привів, а для гетьмана і отамана…

«Добре!» – подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна й мовив:

– Накажи мене розв’язати.

– Полеж, полеж, тобі їхати скоро, а старій людині не гріх відпочити перед дорогою.

– Куди ж ти мене везти хочеш?

– Ти мій друг, і повезу я тебе до іншого свого дружка, до Кривоноса. Ми вже з ним подбаємо, щоб тобі добре було.

– Жарко мені буде! – буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по тілу.

Подумавши, він заговорив знову:

– Знаю я, ти на мене зло таїш, а даремно, бачить Бог, даремно. Жили ми з тобою разом? Жили, і не один у Чигирині випили жбан меду, тому що я тебе злюбив, наче сина, за хвацькість твою та відвагу – другого такого лицаря не знайти в усій Україні. Ось так! Коли я тобі, скажи, поперек ставав? Не поїхав би тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі перебували з тобою в добрій приязні. А навіщо поїхав? Із прихильності до тебе тільки. І не озвірів би ти, не порішив би тих нещасних, Господь не дасть збрехати: ніколи б я в тебе не став на дорозі. Що за радість у чужі справи втручатися! Чим кому іншому, вже краще б тобі дівчина дісталась. Але коли ти зібрався взяти її бусурманським манером, у мені совість заговорила: дім же як-не-як шляхетський. Ти б і сам на моєму місці не вчинив інакше. Я тебе міг на той світ відправити з більшим для себе зиском – але ж не зробив цього, не зробив! Тому що шляхтич, та й ганебно це. Посоромся й ти наді мною глумитися – знаю я, що ти замислив. І без того дівчина у твоїх руках – чого ж ти від мене хочеш? Хіба ж я її – скарб твій – не беріг як зіницю ока? Ти її пошанував, значить, не втратив совість і лицарською дорожиш честю, та як потім руку їй подаси, оббризкану моєю невинною кров’ю? Як скажеш: я того чоловіка, що тебе крізь сонмища холопів і татар провів, оддав на муки? Май же сором, звільни мене з цих пут, поверни відняту віроломством волю. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе в житті чекає, а за мою смерть Господь тебе покарає: позбавить того, що тобі найдорожче.

Богун підвівся з лави, білий од люті, і, наблизившись до Заглоби, промовив здавленим од шаленства голосом:

– Ах ти ж, свиня погана, та я з тебе звелю три шкури спустити, на повільному вогні спечу, до стіни приб’ю, розірву на клапті!

І в нападі безумства схопився за ніж, який висів у нього на поясі, стиснув судорожно в кулаці руків’я – і ось уже лезо блиснуло в Заглоби перед очима, та отаман стримав себе, засунув ніж назад у піхви і крикнув:

– Гей, хлопці!

Шестеро запоріжців забігли до світлиці.

– Візьміть оце лядське падло і до хліва киньте. І щоб із очей не спускали!

Козаки підхопили Заглобу, двоє за руки і за ноги, третій – ззаду – за волосся, і, витягнувши зі світлиці, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною в хліві, що стояв оддалік. Після чого двері зачинились і в’язня оточила цілковита темрява – тільки в щілини між колодами та крізь дірки в солом’янім даху подекуди просочувалося слабке нічне світло. За хвилину очі Заглоби звикли до темряви. Він оглядівся навколо і побачив, що в хліві нема ні свиней, ні козаків. А втім, голоси останніх виразно доносились із-за всіх чотирьох стін. Видно, хлів було щільно обставлено вартою, і все ж таки Заглоба зітхнув полегшено.

Передовсім, він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він ні на секунду не засумнівався, що настав його останній час, і припоручив уже душу Богові, в надзвичайному, щоправда, страху. Одначе, видно, Богун приготував йому смерть витонченішу. Він не тільки помститися жадав, але й насолодитися помстою тому, хто кохану в нього відняв, кинув тінь на його козацьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як немовля. Вельми невесела перспектива відкривалася перед Заглобою, та поки що він утішався думкою, що живий іще, що, мабуть, його повезуть до Кривоноса й тільки там піддадуть тортурам, – а значить, попереду в нього ще днів зо два, а то й більше, поки ж він лежить собі один-однісінький у хліві й може в нічній тиші який-небудь фортель вигадати.