Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

І знову стало тихо, тільки з-за інших стін шепотіння чулися.

– Всюди їх повно, кругом стережуть! – пробурмотів Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни хліва.

Тут він почув форкання коней, які з хрустом жували сіно. Видно, вони стояли біля самої стіни, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, тому що голоси доходили знизу.

– Ех, – говорив один, – їхали ми сюди без сну, без перепочинку, на негодованих конях, і все для того, щоб попастися в лапи Яремі.

– А правда, він тут?

– Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Жах що розповідають: зростом, кажуть, із сосну, в лобі дві головешки, а замість коня – змій.

– Господи помилуй!

– Треба б нам прихопити цього ляха з жовнірами та тікати чимдуж.

– Як тікати? Коні ледве живі.

– Погано, брати ріднії. Коли б я був отаманом, я б цьому ляхові шию звернув і в Кам’янець хоч пішки повернувся.

– Ми його з собою в Кам’янець повеземо. Там із ним наші отамани побавляться.

– Спершу з вами побавляться чорти, – пробурмотів Заглоба.

Незважаючи на весь свій перед Богуном страх, а може, саме з цієї причини Заглоба поклявся собі, що живим не дасться. Від пут він вільний, шабля в руці – можна оборонятися. Зарубають, так зарубають, але живим не візьмуть.

Тим часом форкання й покректування коней, видно, вкрай натомлених дорогою, заглушили продовження розмови, та зате підказали Заглобі таку собі ідею.

«А що, коли спробувати із хліва вибратися і скочити на коня! – подумалося йому. – Ніч темна: вони й озирнутися не встигнуть, як я з очей зникну. В цих байраках та розлогах і серед дня не всякого наздоженеш, а вже в темряві й поготів! Посприяй же мені, Господи, зроби милість!»

Але не так-то все було просто. Потрібно було принаймні проламати стіну – а для цього треба бути Підбийп’яткою – або прорити під нею, як лисиця, лаз, але й тоді б вартові, без сумніву, почули, помітили й спіймали втікача раніше, ніж він устигне поставити ногу в стремено.

У голові у Заглоби вертілися тисячі різних хитрих способів, але саме тому, що їх було так багато, жоден із них чітко не уявлявся.

«Нічого не поробиш, доведеться розплачуватися шкурою», – подумав шляхтич.

І пішов до третьої стіни.

Раптом він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів не для свиней, а для корів призначався, і над ним на половину довжини було влаштовано горище, де тримали солому й сіно. Заглоба, недовго думаючи, поліз нагору.

А залізши, сів, перевів подих і обережно втяг драбину за собою.

– Ну, от я і у фортеці! – пробурмотів він. – Швидко їм сюди не дістатися, хоч би й інша драбина знайшлася. Хай із мене окостів накоптять, якщо я першу ж голову, яка покажеться, геть не знесу. Ох чорт! – сказав він раптом. – А вони ж і справді не тільки що прокоптити, але і спекти, і на смалець перетопити можуть. А, гаразд! Захочуть хлів спалити – нехай, тим паче я їм живим не дістанусь, а сирим чи спеченим склює мене вороння – один біс. Тільки б не потрапити в розбійницькі лапи, а на решту плювати, либонь якось обійдеться.

Заглоба легко переходив од крайнього відчаю до надії. І зараз раптом у нього вселилася така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Яреми. Одначе становище його зробилося не набагато кращим.

Він сидів на сіннику і, поки тримав у руці шаблю, дійсно міг довго оборонятися. От і все! Від горища до волі шлях був іще страшенно довгим – до того ж унизу Заглобу чекали шаблі та піки вартових, які пильнували під стінами хліва.

– Якось обійдеться! – буркнув Заглоба та почав помалу розгрібати й висмикувати солому зі стріхи, щоб мати можливість виглянути назовні.

Справа пішла на лад: козаки за стінами, скрашуючи час у караулі, продовжували перемовлятися, до того ж знявся доволі сильний вітер і, шарпаючи гілки дерев, які росли поблизу, заглушав шарудіння соломи.

Невдовзі наскрізний отвір був готовий – Заглоба висунув голову назовні й роздивився.

Ніч уже добігала кінця, і східна сторона небозводу освітилася першими проблисками дня; у передранньому неяскравому світлі Заглоба розгледів майдан, суціль забитий кіньми, перед хатою довгі нерівні ряди сплячих козаків, далі колодязний журавель і колоду, в котрій поблискувала вода, а біля неї ще один ряд сплячих людей і десятка півтора козаків, які походжали з шаблями наголо вздовж цього ряду.

– Це ж мої люди зв’язані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Ой! – додав він за хвилину. – Якби мої, а то ж княжі!.. Лепський ватажок, нічого не скажеш! Завіз до чорта в зуби… Соромно буде їм у вічі дивитись, якщо, звичайно, Господь поверне свободу. А все через що? Через пиятику та амурів. Яке мені було діло, що в мужиків весілля? Не годиться старій кобилі хвостом вертіти! Більше в рот не візьму цього віроломця-меду, що не в голову – в ноги б’є. Все зло на землі від пиятики: коли б на нас тверезих напали, я б, їй-богу, вікторію здобув і Богуна в хліві замкнув.