Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– На сінник! На сінник!

– А ти постережи зовні!

– Отамана не будити, а то біда буде!

– Нема драбини!

– Неси іншу!

– Нема ніде!

– Збігай у хату, може, там є…

– У, лях проклятий!

– Давайте з кутків на дах і по даху на сінник.

– Не вийде, карниз широкий і дошками знизу підшитий.

– Несіть піки. По них і зійдемо. Ох, пес!.. Драбину втяг за собою!

– Принести піки! – загримів голос Голодого.

Одні побігли за піками, інші, задерши голови, стовпилися під сінником. Розсіяне світло і до хліва вже просочилося крізь відчинені двері, в напівтемряві стало видно квадратний лаз на сінник, чорний і німий.

Знизу доносились окремі голоси:

– Гей, пане шляхтич! Спускай драбину та злазь. Усе одно тобі не втекти, навіщо людям клопоту завдаєш! Злазь! Злазь!

Тиша.

– Ти ж чоловік розумний! Сидів би собі, якби допомогло, так не допоможе – ліпше злазь, голубе, по своїй волі!

Тиша.

– Злазь, а то шкуру з макітри здеремо – та в гній пикою!

Заглоба залишався таким же глухим до погроз, як і до вмовлянь, і сидів у темряві, як борсук у норі, приготувавшись до відчайдушної відсічі. Тільки шаблю міцніше стискав у кулаці, та посопував і читав подумки молитву.

Тим часом принесли піки, зв’язали по три разом і приставили вістрями до лазу. В Заглоби майнула була думка схопити їх і втягнути нагору, але тут він спохватився, що дах може виявитися низькуватим і повністю піки не затягнеш. Та й негайно притягли б інші.

Поки що ж увесь хлів наповнився козаками. Одні світили скіпками, інші підносили жердини та драбини з гарб, а позаяк останні виявилися закороткими, квапливо скріплювали їх ременями – по піках здиратись і справді було б важко. Одначе ж охочі знайшлися.

– Я піду! – крикнуло кілька голосів.

– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.

– А чого, батьку, не спробувати по піках?

– Василь здереться! Він як кішка лазить.

– Спробуй.

Відразу посипалися жарти:

– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.

– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.

Але Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.

Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.

Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось їм кумедним, і вони, перебиваючи один одного, продовжували глузувати над Василем:

– Одним дурнем на світі менше буде.

– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Не бачиш хіба, який зух!

– Хо! Хо! Перевертень він. Чорт знає, на кого там обурнувся… Чаклун же! Ще невідомо, хто тебе в цій дірі дожидає.

Василь, який уже поплював на долоні й ухопився за піки, раптом трохи задумався.

– На ляха піду, – сказав він, – а на чорта ні.

Під той час драбини було зв’язано й приставлено до лазу. Але й по них підійматись виявилося незручно: вони тут же прогнулися в місцях скріплення, й тонкі снози тріщали, ледве на них пробували поставити ногу. Одначе Голодий сам поліз першим. Піднімаючись, він примовляв:

– Бачиш тепер, пане шляхтич, що ми не жартуємо. Не захотів злазити, заартачився, ну й сиди, тільки захищатися не здумай – усе одно ми тебе дістанемо, хоча й увесь хлів розібрати доведеться. Схаменись, поки не пізно!

Нарешті голова його досягла отвору й поступово в ньому зникла. Зненацька почувся свист шаблі, сотник страшно скрикнув, похитнувся й упав під ноги козакам із розрубаною надвоє головою.

– Коли його, коли! – заревіли козаки.

У хліві здійнялося страшне сум’яття, пролунали крики, волання, котрі заглушив громоподібний голос Заглоби:

– Ха, розбійники, людоїди, душогуби, всіх вас до єдиного переб’ю, пси шолудиві! Знайте руку лицаря. Я вам покажу, як на чесних людей нападати ночами! Як шляхтичів замикати у хліві… Ха! Пройдисвіти! Нумо, по одному, за чергою, а то й по двоє можна! Ну, хто перший? Тільки голови свої ліпше в гною поховайте, а то зітну геть, клянуся Богом!

– Коли! Коли! – волали козаки.

– Хлів спалимо!

– Я сам спалю, голодранці, разом із вами!

– Ану, давай по декілька, по декілька разом! – крикнув старий козак. – Тримати драбини, піками підпирати! Солому на голову і вперед!.. Взяти його треба!

Із цими словами він поліз нагору, а з ним іще двоє його товаришів; снози затріщали, ламаючись, драбини прогнулися ще дужче, та принаймні два десятки сильних рук схопилися за жердини, підперли драбину піками. Дехто просунув вістря в лаз, аби шляхтичу важче було розмахнутися шаблею.