Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Одначе, – повторив іще раз Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ви, мосьпане, трималися. Одне лишень зауважу: рубака з вас ліпший, аніж полководець.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз заводити такі розмови. Краще подякуймо Богові, що нам з вами послав таку блискучу перемогу, котра нескоро з пам’яті людської зітреться.

Володийовський із здивуванням подивився на Заглобу. Йому дотепер здавалося, що він сам здобув цю перемогу, та старий шляхтич, видно, хотів поділити з ним лаври.

Одначе пан Міхал тільки подивився на приятеля, похитав головою і сказав:

– Нехай буде так, гаразд.

За годину обидва друга на чолі з’єднаних загонів рушили по дорозі, що вела в Ярмолинці.

Люди Заглоби майже всі були цілі, позаяк, заскочені зненацька сонними, не чинили опору; Богун же, котрому звелено було дістати язика, наказав жовнірів не вбивати, а брати живими.

Богунові, хоч яким безстрашним та обачним він був отаманом, Господь не дав удачі в тій експедиції, куди його відрядили стежити за вигаданою дивізією князя Яреми. Він лише утвердився в думці, що князь дійсно кинув усі сили проти Кривоноса: так говорили взяті в полон люди Заглоби, котрі самі свято вірили, буцім Вишневецький іде за ними слідом. Через те бідолашному отаманові нічого не лишалось іншого, окрім як повертатися хутчіш до Кривоноса, та й це завдання було не з легких. Лише на третій день зібралося біля нього дві з чимось сотні козаків, решта ж або полягли в бою, або лишилися, поранені, на місці битви, а дехто ще блукав по ярах та очеретах, не знаючи, що робити, куди тікати, в який бік податися. Та й од тієї ватаги, що зібралася навколо Богуна, небагато було користі: після погрому люди його, перелякані, розгублені, за першої ж тривоги намагалися кинутись навтікача. Але ж він козаків добирав один в один: ліпших у всій Січі знайти було важко. Та козаки не знали, що Володийовський ударив на них із такою малою силою і розгромив лише тому, що зненацька напав на сонних і неготових до відсічі, – вони аж ніяк не сумнівалися, що коли не з самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, переважаючим за чисельністю загоном. Богун дерся на стіну: поранений, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога випустив із рук, і славу свою заплямував, його ж козаки, що напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя готові були сліпо за ним іти, тепер зневірились у своєму отаманові, занепали духом і про те лише й думали, як би врятувати свою шкуру. А він же зробив усе, що йому зробити належало, нічого не випустив із уваги, вартою хутір обставив, а привал улаштував тільки тому, що коні, котрі з-під Кам’янця майже без перепочинку йшли, ніяк не могли рухатися далі. Та Володийовський, чия молодість минула в сутичках із татарами і набігах, як вовк підкрався вночі до вартових, зв’язав їх, переш ніж вони встигли вистрілити або крикнути, – і звалився на загін так, що він, Богун, у самих шароварах та в сорочці зумів утекти. Варто було про це подумати отаману, світ йому немилим ставав, голова йшла обертом і відчай, як скажений пес, рвав душу. Він, хто на Чорному морі турецькі галери топив, хто до самісінького Перекопа татар по п’ятах гнав і на очах у хана улуси палив, він, хто у князя під боком, під самими Лубнами, вирізав цілий регімент у Василівці, – змушений був тікати в самій сорочці, з непокритою головою та без шаблі, бо шаблю втратив у сутичці з невеличким лицарем. Тому на привалах і нічлігах, коли ніхто на нього не дививсь, отаман хапався за голову та кричав: «Де моя слава козацька, де моя подруга шабля?» І від власного крику в тихе божевілля впадав і напивався до втрати людської подоби, а тоді рвався йти на князя, проти всієї раті – й загинути, навіки розлучитись із життям.

Він-то рвався – та козаки не хотіли. «Хоч убийте, батьку, не підемо!» – похмуро відповідали вони на відчайдушні його заклики, і марно в нападах безумства замахувався він на них шаблею, стріляв із пістолів так, що їм порохом обпалювало обличчя, – не хотіли йти, і край.

Можна сказати, земля втікала з-під ніг отамана – і це ще був не кінець його бідам. Побоюючись можливої погоні, він не відважився йти просто на південь, а, вважаючи, що, можливо, Кривоніс уже зняв із Кам’янця облогу, повернув на схід і… натрапив на загін Підбийп’ятки. Сторожкий, мов журавель, пан Лонгинус не дав себе заскочити зненацька, першим ударив на отамана й розбив тим легше, що козаки не хотіли битись, а потому погнав назустріч Скшетуському, той же довершив розгром, так що Богун після довгих поневірянь у степах, без здобичі та без язиків, утративши майже всіх своїх козаків, із якимось десятком людей безславно прибув до Кривоноса.