Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Скшетуський уже опанував себе, та аскетичне його лице просвітліло, і знову на ньому з’явилися тривога, надія, сумнів і радість.

– Де ж вона тоді? Де? – випитував він квапливо. – Якщо ви, пане, і про це дізналися, значить, мені вас небеса послали.

– Цього він мені не сказав, але розумній голові й півслова досить. Не забудьте, шановні панове, що спершу він усіляко наді мною знущався, поки я його не приструнчив, а тут у нього й вирвалося мимохіть: «Уперед, каже, я тебе відведу до Кривоноса, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, нескоро ще весілля буде». Зауважте, панове: ще нескоро – виходить, у нас є час! Й інше зауважте: вперед до Кривоноса, а вже потім на весілля – значить, у Кривоноса князівни точно немає, куди-небудь він її від війни подалі сховав.

– Суще ви золото, пане! – вигукнув Володийовський.

– Я спершу подумав, – продовжував утішений Заглоба, – може, він її відіслав до Києва, та ні: навіщо тоді було говорити, що вони в Київ поїдуть вінчатись; якщо поїдуть, значить, не там наша сердега. У нього доволі розуму туди її не везти, бо, якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовське військо легко може захопити Київ.

– Вірно! Вірно! – вигукнув пан Лонгинус. – Богом клянуся, не одному б варто було з вашою милістю розумом помінятися.

– Тільки я не з усяким буду мінятися через небезпеку замість розуму мішок бадилля дістати, а вже особливо з литвином.

– Знову він за своє, – зітхнув пан Лонгинус.

– Дозвольте ж, пане, закінчити. Ні у Кривоноса, ні в Києві, виходить, нема – де ж вона в такому разі?

– У тім-то й притичина!

– Якщо ваша милість здогадується, говоріть швидше, а то я сиджу мов на голках! – скрикнув Скшетуський.

– За Ямполем вона! – сказав Заглоба і переможно обвів усіх здоровим своїм оком.

– Звідкіля це вам відомо? – запитав Володийовський.

– Звідкіля відомо? А ось звідкіля: сиджу я в хліві, – розбійник цей, щоб його свині зжерли, у хліві мене звелів замкнути! – а поряд козаки розмовляють поміж собою. Прикладаю вухо до стіни і що ж я чую?… Один каже: «Тепер либонь отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, коли молоде життя дороге…» Голову даю, що вона за Ямполем десь.

– О, це вже як Бог святий! – вигукнув Володийовський.

– У Дике ж Поле він її не повіз, значить, на мою думку, десь між Ямполем і Ягорликом сховав. Був я одного разу в тих краях, коли посередники туди з’їхалися від нашого короля й від хана: в Ягорлику, як вам відомо, вічно розбираються прикордонні суперечки про викрадення стад… Там уздовж усього Дністра самі ярюги та хащі, місця недоступні, і хуторяни нікому непідвладні – пустеля навколо, вони й одне з одним не зустрічаються. У таких диких відлюдників, напевно, він її й сховав, та й безпечніше місце важко придумати.

– Ба! Та як туди дістатися зараз, коли Кривоніс загородив дорогу? – каже пан Лонгинус. – І Ямпіль, як я чув, – справжнє розбійницьке лігвище.

На це Скшетуський:

– Я заради її порятунку хоч десять разів головою накласти готовий. Перевдягнуся й піду шукати – знайду, надіюсь: Бог мене не залишить.

– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.

– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.

– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.

– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.

– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!

– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.

– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.

– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.