Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

У будь-який інший час Вершулл нікому б не простив образи, та в ту хвилину він ні про що інше, крім як про катастрофу, не міг думати і тому відповів лише:

– Я першим потрапив до Волочиська, позаяк інші до Ожиговців одступають, мене ж князь із наміром одрядив туди, де, за його розрахунком, ваші милості перебували, щоби вас не змело ураганом цим, якби ви дізналися занадто пізно про те, що сталося; а по-друге, ще є причина: ваші п’ятсот вершників тепер для князя дорого коштують, оскільки дивізію його розсіяно, а більшість людей загинуло.

– Чудеса! – буркнув Заглоба.

– Подумати страшно, відчай бере, серце на шматки рветься, сліз не можна стримати! – вигукував, заламуючи руки, Володийовський. – Вітчизну погублено, зганьблено, таке військо вигублено… розсіяно! Ні, настав кінець світу. Страшний суд близько, не інакше!

– Не перебивайте його, – сказав Скшетуський, – дозвольте закінчити.

Вершулл помовчав, ніби збираючись із силами; деякий час чути було тільки чвакання копит по грязюці, тому що лив дощ. Була ще глупа ніч, особливо темна від густих хмар, і в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершулла, коли він повів свою розповідь далі:

– Якби не думав я, що в бою загину, мабуть, би з глузду з’їхав. Ви, пане, про Страшний суд нагадали – і я вважаю, що незабаром Судний день настане: все рушиться, зло над доброчесністю гору бере й антихрист уже блукає по світу. Ваші милості не бачили, що творилося, та навіть розповідь про це слухати нестерпно, а як мені, що на власні очі бачив розгром і ганьбу безмірну! Всевишній послав нам на початку цієї війни удачу. Князь наш, покаравши по справедливості пана Лаща під Чолганським Каменем, решту забув і помирився з князем Домініком. Раділи ми всі, що настала злагода – і Господь дав своє благословення. Князь удруге погромив противника під Старокостянтиновом і взяв місто, яке ворог після першого ж штурму залишив. Потому рушили ми на Пилявці, хоча князь був іншої думки. Та вже в дорозі всі проти нього ополчилися: хто заздрість висловлював, хто неприязнь, а хто і відкрито умишляв лихе. На радах його не слухали, пропозиції нехтували, а найпаче старалися дивізію нашу поділити, щоб вона повністю під його рукою не лишилася. Якби він заперечував, за всі біди вину б на нього склали, от його ясновельможність і страждав, мучився, та все переносив мовчки. Так, легку кавалерію за наказом генерала-регіментарія у Старокостянтинові залишили разом із гарматами Вурцеля і з оберштером Махницьким; іще відокремили від нас обозного литовського Осинського і полк Корицького, так що лишились у князя тільки гусари Зацвілиховського, два полки драгунів та я з неповною корогвою – всього не більше двох тисяч. І після цього всіляко його затирати намагались, я сам чув, як подейкували угодники князя Домініка: «Тепер після вікторії ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького». І на всіх перехрестях кричали, що коли князя й надалі буде супроводжувати слава, то й на виборах його ставленик, королевич Карл, візьме гору, а вони хочуть Казимира. Усіх заразили змовницькими пристрастями: військо на партії розкололося, дебати почалися, депутації, як на сеймі, – про все думали, тільки не про війну, наче ворога вже розгромлено. А якби я почав розповідати вашим милостям про ті бенкети, славослів’я, про розкоші непомірні, ви б вухам своїм відмовилися вірити. Піррові полчища – ніщо порівняно з цими воїнами в страусовому пір’ї, золотом та коштовностями обвішаними з голови до п’ят. А ще з нами було двісті тисяч прислуги і безліч повозів, коні хиталися під тягарем в’юків з килимами й шовковими шатрами, вози тріщали під скринями. Можна було подумати, ми світ завоювати зібралися. Шляхта із ополчення цілісінький день стріляла хлистами: «Ось чим, каже, укоськаємо хамів, не оголюючи шабель». А ми, старі жовніри, битися звикли, не теревені правити, нам одразу вчулося недобре, дивлячись на сю небувалу розкіш. А тут іще через пана Киселя почалися чвари. Одні кричать: він зрадник, інші – достойний сенатор. Сп’яну раз у раз хапалися за шаблі. Варти всередині табору не було зовсім. Ніхто не стежив за порядком, ніхто жовнірами не командував, усі робили що хотіли, ходили куди заманеться, розташовувалися де кому на думку спаде, челядь вічно сварки затівала… Боже милосердний, не військовий похід, а розгульна Масниця: salutem Reipublicae [156]все до решти розтринькали, протанцювали, пропили і проїли!

– Але ми ще живі! – сказав Володийовський.