Пантелеймон Куліш - Чорна рада (збірник)

Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь – тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.

– Ге-ге-ге! – каже по другий бік, сміючись, запорожець. – Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!

– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!

– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни – ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!

– Юда ти беззаконний! – кричить Петро. – Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!

– Га-га-га! – зареготав Кирило Тур. – Хто ж їх, дурнів, силовав мене ціловати? Я їм кажу у вічі, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнакові, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розігнавсь – думав якраз перемахнути, – а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в проваллє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи і водячи очима.

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

– Ото проява, а не лицар! – гукає. – Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!

– Я б тобі швидко заткнув пельку, – каже Петро, – якби не забув ухопити пістолі.

– Зроду я не пійму віри, – одвітовав Кирило Тур, – щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.

– Проклята шкура! – каже Петро, зскочивши з свого коня. – Вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!

Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тілько задарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакнув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним – хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме проваллє, да Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.

– Мистець, братику, їй-богу, мистець! – каже весело шибайголова. – Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.

– Слухай, приятелю, – каже, дишучи важко, Петро, – не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підніметься.

– Як се? Ти одступаєшся од бранки?

– Ні, одступлюсь перше од душі!

– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?

– Оддай, брате, мені її без бою. Не будем марно крові проливати.

– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартовати із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце? Ні, пане-брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддати бранку – ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чортзна по-якому!

Та й вийняв з піхви свою довгу важку шаблюку:

– Ой панночко, – каже, – наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась, та й не двічі цілувалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!

– Так ти справді не оддаси її без бою? – питає ще Петро.

– Не йме віри вразьке Шраменя! – каже Кирило Тур. – Щоб же я на Страшний суд не встав, коли ти до її доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобі жупана?

– Нехай же нас Господь розсудить, – каже Петро, – а мене простить, що знімаю на тебе руку!

Да й собі вийняв шаблюку.

– Коханий побро, – каже тоді Кирило Тур чорногорцеві, – коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногор-цям, що й на Вкраїні рубаються незгірше. Що ж ти, козаче, не нападаєш? – обернувсь він до Петра. – Твоє діло нападати, а моє боронитись.

Петро почав козацький грець. [93] Петро почав козацький герць… – бій, поєдинок.

Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.