Пантелеймон Куліш - Чорна рада (збірник)

Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, – посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночком, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав Бог родини абощо, так на радощах частує всякого, хто б не йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель, – тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку [51] Жупан – старовинний верхній чоловічий одяг, оздоблений хутром та позументом, що був поширений серед заможного козацтва та польської шляхти; кунтуш – верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг заможного українського і польського населення XVI–XVIII ст. (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками , а міщане дражнили козаків кармазинами . [52] Личак – плетене з лика або іншого матеріалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками; в переносному значенні – вбога людина; кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно.

Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «добридень». Обернулось тоді до його дві чи три голови.

– Пане господарю! – каже. – І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:

– Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.

– Де тобі десята! – підхопили шуткуючи гості. – Хіба сота!

– І сотої нема! – закричали усі гурбою. – Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!

Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.

– От наш старий Шрам! – кричали міщане. – От наш батько!

– Що се, Тарасе? – каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). – Супротив кого се ти заложив такий табір? Здається ж, тихо на Вкраїні?

– Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?… Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, – каже Тарас Сурмач. – Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.

– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

– Нічим не треба, Тарасе.

– Як то нічим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хіба зарок положив?

– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.

Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.

– Добродію мій, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!

– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.

– Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, – тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!»

– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). – Чи до речі ж отеє чоловікові, приїхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?