Марія Кореллі - Спокута сатани

− Так… і ось що: він вищий за мене! − Я говорив із певною гіркотою. − Набагато вищий! Я б не міг написати його тепер, і дивуюся, як міг написати його тоді! Лючіо, я говорю по-дурному, але, далебі, мені здається, що мої думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тієї висоти!

− Мені прикро це чути! − Його очі блиснули. − 3 ваших слів я роблю висновок, що ви були винні в літературній високомовності. Кепсько, вельми кепсько! Нічого не може бути гірше. Високомовно писати − найтяжчий гріх, якого критики ніколи не дарують. Мене досада бере за вас! Ніколи б не подумав, що ваші справи настільки безнадійні.

Я розсміявся попри свій похмурий настрій.

− Ви невиправні, Лючіо, − сказав я, − однак ваш добрий гумор справляє підбадьорливий вплив. Ось що я хотів пояснити вам: думки, висловлені в моїй книжці, вважатимуться моїми, та насправді це зовсім не мої думки. Мабуть, я значно змінився відтоді, як писав це.

− Змінилися? Ще б пак! − Лючіо розреготався. − Володіння п'ятьма мільйонами змушує людину значно змінитися − чи то на краще, чи то на гірше! Однак ви, вочевидь, переймаєтесь дурницями. Упродовж багатьох віків лише поодинокі автори пишуть від серця; та якщо вони справді відчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати більш ніж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспіра. Не карайтеся − ви ж не один із цих трьох! Ви належите до своєї доби, Темпесте, − до декадентської, ефемерної доби, й багато з того, що пов'язане з цією добою, також декадентське та ефемерне. Ера, в якій панує лише любов до грошей, має всередині гнилий стрижень і приречена на неминучу загибель. Уся історія говорить нам про це, однак ніхто не бере до уваги її уроків. Завважте ознаки часу. Мистецтво підпорядковане жадобі збагачення; політика та релігія − так само; ви не можете уникнути загальної недуги. Єдине, що вам лишається, − це видобути з тієї недуги щонайбільший зиск; вилікувати ж її не може ніхто, а тим паче ви, кому випало на долю так багато.

Він змовк; я мовчки стежив, як палає вогонь і спадає червоний попіл.

− Те, що я скажу зараз, − вів далі він майже меланхолійно, − здаватиметься сміховинно застарілим, однак у цьому по лягає прозаїчна істина: щоб писати з почуттям, ви самі мусите зазнати цього почуття. Дуже ймовірно, що, коли ви писали, ваша чутливість нагадувала чутливість їжака. Кожна з ваших гострих голок здіймалася, реагуючи на різноманітні подразнення − приємні чи болісні, справжні чи уявні. Одні заздрять такій властивості, інші воліли б її позбутися. Тепер, коли ви не муси те тривожитися, щоб захистити себе, ваші голки заспокоїлися в приємній бездіяльності, й ви перестали відчувати. Ось і все. Зміна, на яку ви скаржитесь, пояснюється так: вам нема що від чувати, й тому ви не можете зрозуміти, як це було, коли ви від чували.

Його спокійний переконливий тон збудив у мені досаду.

− Невже ви вважаєте мене бездушним створінням? − вигукнув я. − Ви помиляєтесь щодо мене, Лючіо: я відчуваю, і відчуваю серцем…

− Що ви відчуваєте? − спитав він, пронизуючи мене поглядом. − У цій столиці є сотні нещасних чоловіків та жінок, які помирають з голоду, які задумують самогубство, бо не мають надії на щось краще − ані в цьому, ані в майбутньому світі! їм нема від кого сподіватися співчуття… Чи відчуваєте ви за них? Чи тривожить вас їхнє лихо? Ви знаєте, що ні − ви ніколи про них не думаєте… Нащо? Одна з головних переваг багатства − воно дає нам змогу усувати чужі нещастя з нашого поля зору.

Я нічого не сказав; уперше його правдиві слова розлютили мене − саме тому, що вони були правдиві.

− Ет, Лючіо! Якби я тільки знав тоді те, що знаю тепер!

− Учора, − вів далі він так само спокійно, − якраз проти цього готелю переїхали дитину. Це була тільки бідна дитина − за вважте, що «тільки». її мати з лементом прибігла з убогої вулиці та замість дитячого тільця побачила закривавлену безформну масу. Вона несамовито відбивалась обома руками від людей, які намагалися відвести її, і з зойком, схожим на рев пораненого дикого звіра, впала мертва долілиць у багнюку. Це була тільки бідна жінка − знову «тільки». У газетах про це розмістили лише три рядки під заголовком «Нещасний випадок». Тутешній швейцар споглядав цю сцену спокійно, наче фат, який переглядає драматичну виставу, зберігаючи гордовиту незворушність, − але заледве спливло десять хвилин після того, як труп жінки прибрали, він, пихате, бундючне створіння, зігнувся… у запобігливій поспішності відчинити двері вашого екіпажа, мій любий Темпест, коли ви спинилися біля під'їзду! Це маленьке спостереження з нинішнього життя, а між тим духівництво присягається, що всі ми рівні перед Богом! Я не прагну моралізувати, я лише хотів розповісти вам про «нещасний випадок» − і я певен, що вам анітрохи не жаль ні загиблої дитини, ні матері, яка нагло померла через розрив серця! Не говоріть мені, що вам їх жаль, − я знаю, що це не так!