Марія Кореллі - Спокута сатани

Тріумфуючи, я показав телеграму Ріманському Той посміхнувся.

− Ясна річ! А чого ж іще можна було сподіватись? Однак той чоловік мусив написати інакше, оскільки я не можу припустити, що він би прийняв вашу книжку з приємністю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю гроші за видання книжки з приємністю» − так було б правдивіше. Гаразд, то що ви маєте намір робити?

− А ось ми зараз побачимо, − відповів я, почуваючись задоволеним: нарешті настав час помститися деяким моїм ворогам. − Книжка має бути в друку якнайшвидше, і я з великою приємністю особисто займатимусь усіма деталями. Що ж стосується решти моїх планів…

− Залиште їх мені, − сказав Ріманський і владно поклав бездоганної форми руку мені на плече, − залиште їх мені! І будьте певні, що незабаром здійметесь угору, ніби ведмідь, якому вдалося видертись на верхівку змащеної жиром щогли й дістати перепічку, − видовище на заздрість людям та на подив янголам.

Три чи чотири тижні пронеслися вихром, і я заледве впізнавав себе в тій бездільній, безтурботній, екстравагантній світській людині, на яку я несподівано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамітнення, минуле поверталось до мене: ніби в калейдоскопі, проносилися непривабливі картини мого колишнього життя, і я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканні, − нещасним; однак серед усього мого тодішнього нещастя я мав розраду: думки мої творили з нужденності красу, а з самоти − любов. Ця здатність творити тепер спала в мені: працював я дуже мало, а думав іще менше. Однак я вірив, що ця інтелектуальна апатія була лише перехідною фазою − розумовими канікулами, бажаним відпочинком від інтелектуальної праці, на який я мав право після всіх страждань, після злиднів і відчаю. Моя книжка друкувалась, і, можливо, найбільшою втіхою для мене була коректура перших аркушів, що поступово надходили до мене на перегляд.

Утім, навіть ця авторська втіха мала свій недолік: я відчував якесь дивне особисте невдоволення. Звісно, я читав власний твір із насолодою: адже в самовпевненості я не поступався своїм літературним товаришам, гадаючи, що все зроблене мною − добре; але мій поблажливий літературний егоїзм був змішаний із прикрим здивуванням та недовірою: моя книжка, написана з ентузіазмом, зображувала почуття, яких я не пізнав, та обстоювала теорії, у які я не вірив. Як це сталося? − запитував я самого себе. Навіщо ж я прагнув, щоб публіка дала мені фальшиву оцінку?

Ця думка заводила мене у глухий кут. Як я міг написати твір, який не мав нічого спільного зі мною − зі мною, яким я тепер знав себе?

Моє перо − свідомо чи несвідомо для мене самого − написало те, що мій розум цілковито відкидав: узяти хоча б віру в Бога, віру в наперед заданий поступ людини… Я не визнавав ані першої, ані другої з цих доктрин. Я був злидарем, який помирав з голоду, який не мав друга в цілому світі; я був у полоні безумних снів; коли я згадував усе це, мені здавалося, що моє так зване «натхнення» було наслідком граничного виснаження мозку. Але, тим не менш, у повчальності моєї книжки було щось витончене, й одного дня, переглядаючи останні коректурні аркуші, я спіймав себе на думці, що мій твір шляхетніший, ніж його автор. Ця раптова думка завдала мені болю. Я облишив папери та зупинився біля вікна. Падав сильний дощ, і вулиці були чорні від бруду; промоклі перехожі мали жалюгідний вигляд. Ціла перспектива здавалася печальною, й усвідомлення власного багатства не долало смутку, котрий непомітно вкрався в мою душу. Я був сам, бо мав тепер власні величезні апартаменти в готелі неподалік від тих, які займав князь Ріманський. Я також мав слугу, порядного чоловіка, який подобався мені − скоріш за те, що поділяв мою інстинктивну відразу до княжого лакея Амієля. Крім того, я мав власних коней і карету, кучера та грума. Ми, князь і я, були найближчими друзями, однак кожен із нас, уникаючи того панібратства, яке викликає зневагу, мусив підтримувати свій окремий «імідж». Того особливого дня я перебував у гіршому настрої, ніж у дні мого бідування, хоча з раціонального погляду я не мав причин для смутку. Я був володарем величезних статків, я відзначався чудовим здоров'ям, я мав усе, що хотів, та усвідомлював: якби я хотів іще більшого, я міг би легко вдовольнити кожну свою забаганку. Преса під керівництвом Лючіо працювала так результативно, що в кожній лондонській газеті я бачив своє ім'я − ім'я «відомого мільйонера». На користь публіки, на жаль, необізнаної в цих справах, я можу розкрити щиру правду: за чотириста фунтів стерлінгів добре знана «агенція» гарантує розміщення статті − байдуже якої, аби не пасквільної, − не менш як у чотирьохстах газетах [7] Факт. − Прим, автора. . Отже, мистецтво рекламування легко пояснюється, і можна зрозуміти, чому імена деяких авторів повсякчас фігурують у пресі, тоді як інші імена, можливо, більш гідні того, залишаються невідомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення − гроші вирішують усе.