Марія Кореллі - Спокута сатани

З дається, жоден чоловік не забуде миті, коли він уперше опинився віч-на-віч з ідеальною жіночою вродою. Він міг раніше бачити багато привабливих облич; блискучі очі могли сяяти йому, ніби зоряне світло; він міг час від часу захоплюватись бездоганним кольором обличчя або ж спокусливими лініями граційної фігури − усе це не більш ніж крадькома кинений погляд на досконалість. Але коли всі ці невиразні перебіжні враження раптом зійшлися в одному фокусі, коли всі мрії про форми і барви набули втілення в одній істоті, яка позирає на нього, немов небесна діва, горда і чиста, − тоді він повинен скоріш пишатися, а не стидатися того, що почуття його з вини цього прекрасного видіння змішались і він, попри свою мужність або навіть брутальну силу, зробився покірним рабом пристрасті.

Саме так і я був приголомшений і переможений, коли фіалкові очі Сибілли Ельтон повільно звелися з тіні темних густих вій і спинились на мені з тим неясним виразом цікавості й байдужості водночас, який, як заведено вважати, свідчить про найвитонченіше виховання, але який найчастіше відштовхує та змушує ніяковіти відверту й чутливу душу.

Так, погляд леді Сибілли відштовхував, однак мій захват аніскільки не зменшився.

Ріманський і я увійшли до ложі графа Ельтона між першим та другим актом вистави, і сам граф, непоказний, гирявий, червонолиций дідок із сивими бакенбардами, підвівся, щоби привітати нас, і, схопивши руку князя, потиснув її з особливою сердечністю. (Я дізнався згодом, що Лючіо позичив йому тисячу фунтів стерлінгів на легких умовах − факт, який почасти пояснював дружнє завзяття графа.) Його донька не ворухнулась, але хвилину чи дві по тому, коли граф дещо різко звернувся до неї: «Сибілло! Князь Ріманський та його друг Джеффрі Темпест», − вона повернула голову, удостоїла нас холодним поглядом, який я щойно намагався описати, та ледве вклонилась.

Її вражаюча краса зробила мене німим, і я стояв, збентежений та зачарований. Старий граф зробив деякі зауваги стосовно п'єси; я ледве чув їх, тож відповідав невиразно та навмання. Оркестр грав жахливо, як це часто трапляється в театрах, і його безсоромний гуркіт відлунював у вухах, ніби шум моря. Та насправді я нічого ясно не усвідомлював, окрім дивовижної вроди цієї дівчини, вбраної в білу сукню, оздоблену кількома діамантами, які виблискували, немов краплини роси на пелюстках троянди. Лючіо розмовляв із нею, і я дослухався.

− Нарешті, леді Сибілло, − говорив він, шанобливо схиляючись до неї, − нарешті я маю щастя познайомитися з вами. Я часто бачив вас, як бачать зірку, − здалеку.

Вона подарувала йому легку й холодну усмішку, яка ледь-ледь підняла куточки її чудових вуст.

− Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, − зауважила вона, − а тим не менш я вбачаю у вашому обличчі щось дивно знайоме. Мій батько ненастанно говорить про вас, і мені зайве говорити, що його друзі завжди будуть і моїми друзями.

Князь уклонився.

− Поговорити з леді Сибіллою − досить, щоб відчути себе щасливим. Бути її другом − означає знайти втрачений рай.

Вона зачервонілася, потім раптом зблідла і, здригнувшись, потягла до себе своє sortie-de-bal [8] Накидка, яку надягають на вечірню сукню. . Ріманський турботливо огорнув її розкішні плечі напахченими шовковими фалдами мантильї. Як я заздрив йому!.. Потім він повернувся до мене і поставив стілець якраз позаду від стільця леді Сибілли.

− Сідайте тут, Джеффрі! − сказав він. − Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.

Потроху моє самовладання вернуло до мене, і я поспішив скористатися з нагоди, так великодушно наданої мені, − здобути ласку молодої красуні; вона підбадьорливо всміхнулася до мене, і серце моє закалатало з радощів.

− Ви близький друг князя Ріманського? − спитала вона лагідно, коли я сів.

− Так, ми близькі друзі; він чудовий товариш.

− Можу собі уявити!

І вона кинула погляд у бік Лючіо. Той сидів поруч із її батьком і говорив про щось − палко, але неголосно.

− Він дивовижно вродливий!..

Я не відповідав. Безумовно, Лючіо був наділений надзвичайною привабливістю, і це неможливо було заперечити, але тієї миті мене радше розсердила адресована йому похвала. Репліка леді Сибілли видалась мені нетактовною, − все одно, якби мужчина, сидячи поруч із гарненькою жінкою, почав уголос хвалити іншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойніший, ніж більшість чоловіків. Образившись, я мовчав; тим часом завіса піднялася. Розігрувалась вельми сумнівна сцена, у якій вихвалялася «жінка з минулим». Мене опанувала відраза, і я окинув оком інших, сподіваючись спостерегти в них те саме враження. На світлому обличчі леді Сибілли не було видно ознак осуду; батько її нахилився вперед, вочевидь, жадібно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Ріманського зберігало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що відчуває князь. «Жінка з минулим» надалі виявляла свій істерично-удаваний героїзм, а її партнер, солодкомовний дурень, заявляв їй, що вона − «скривджений чистий янгол»; нарешті завіса впала під шквал гучних оплесків. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереї.