Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Того вечора чорносливників за табльдотом було більше, до того ж серед них були вельми поважні особи, європейські знаменитості: видатний історик, член Французької академії Астьє-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чіпіндейл (?), член Жокей-клубу зі своєю племінницею (гм-гм!), відомий професор Боннського університету Шванталер та перуанський генерал з вісьмома доньками.

А рисників представляли тільки такі світила, як бельгійський сенатор із родиною, дружина професора Шванталера та італійський тенор, що повертався з Росії, – він хизувався своїми запонками завбільшки з блюдечко.

Оскільки за столом зійшлися дві ворожі партії, всі почувалися напружено й ніяково. Бо чого б тоді всім шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися і дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерігач вирішив би, що до цього спричинилася безглузда англосаксонська чванькуватість, яку тепер так охоче демонструють ті, хто подорожує світом.

Ні, ні! Істоти, які мають людську подобу, не переймуться одна до одної ненавистю з першого погляду, не будуть дерти носа, копилити губу й кидати одна на одну зневажливі погляди тільки тому, що вони не знайомі між собою. Не в тім річ.

Кажу іще раз: рис і чорнослив! Тільки в цьому причина похмурої мовчанки, що зависла над обіднім столом у «Рігі-Кульм»; в іншому разі це величезне збіговисько гостей з усього світу гомоніло б так голосно й жваво, ніби воно сіло обідати під Вавилонською вежею.

Альпініст, увійшовши в їдальню й побачивши цю німотну трапезу під яскравим світлом люстр, трохи розгубився. Він кілька разів голосно кашлянув, та ніхто не повернув голови в його бік, – і він сів край столу, в кінці їдальні. Тепер, без свого спорядження, він видавався звичайнісіньким туристом; проте в зовнішності цього чоловіка – череватого, лисого, з густою клинцюватою борідкою, з великим носом і лагідними, мов у дитини, очима, що дивилися з-під пухнастих сердитих брів, – було щось надзвичайно принадне.

Хто він: рисник чи чорносливник? Поки що цього ніхто не знав.

Тільки-но сівши, він неспокійно засовався на місці, а потім схопився на ноги.

– А бодай тобі!.. Протяг!.. – вигукнув він і побіг до вільного стільця.

Служниця, родом із кантону Урі, в білому фартусі, вся обвішана срібними ланцюжками, зупинила його:

– Добродію, це місце зайняте.

Але молода дівчина, що сиділа поруч, з кучмою пухнастого білявого волосся й сніжно-білою шиєю, не повертаючи голови, сказала з відчутним акцентом:

– Ні, місце вільне… Мій брат заслаб і сьогодні до обіду не вийде.

– Заслаб? Заслаб? – співчутливо, майже стурбовано перепитав альпініст, сідаючи поруч із дівчиною. – Сподіваюсь, нічого небезпечного, ге?

Він вимовив не «га», а «ге». Цю частку він вставляв у всі свої фрази, пересипаючи їх ще й інмими словами-паразитами: «що», «ану», «отакої», «ти диви», «ви тільки гляньте», «о-хо-хо», «все-таки»; вони ще виразніше підкреслювали його південну вимову, яка, видно, не сподобалася молодій блондинці, бо вона не вшанувала його відповіддю, а тільки окинула крижаним поглядом глибоких темно-синіх очей.

Її сусід праворуч теж зустрів його непривітно; це був італійський тенор, низькочолий здоровань із масними очицями й войовничо настовбурченими вусами, – він почав сердито їх підкручувати, коли альпініст втиснувся між ним і його гарненькою сусідкою. Але добрий наш альпініст любив за обідом потеревенити, гадаючи, що це корисно для здоров’я.

– Ти диви! Оце так запонки! – голосно мовив він сам до себе, кинувши оком на тенорові манжети. – На яшмі вирізьблено ноти – ах, як прегарно!

Його густий бас пролунав у мертвій тиші і не збудив аніякісінького відгомону.

– Ви, певно, співак? Ге?

– Non capisco [5]  Не розумію ( іт.). , – буркнув італієць у вуса.

Альпініст посмутнів і заходився мовчки їсти, але шматки застрягали у нього в горлі. І коли австро-угорський дипломат, що сидів навпроти, простяг свою сухеньку, тремтячу від старості руку в мітенці до гірчичниці, альпініст послужливо присунув її, мовивши:

– Прошу, бароне…

Він чув, що туристи зверталися до дипломата саме так. Та лихо в тім, що бідолашний фон Штольц, хоч і справляв враження великого розумника й бувалого дипломата, давно вже порозгублював усі слова й думки і мандрував тепер по горах, сподіваючись їх віднайти. Він зупинив свої тьмяні очі на незнайомому обличчі, а тоді мовчки заплющив їх. Щоб скласти одну-єдину фразу подяки, знадобився б щонайменше десяток дипломатів, таких самих гострих на розум.