Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Тартарен для годиться трохи повагався, а тоді сів і почаркувався з капітаном. На дзенькіт келихів вийшла Байя і доспівала «Красуню Марко»; гулянка тривала далеко за північ.

Провівши свого приятеля-капітана, добряга Тартарен, з легкою головою і обважнілими ногами, вертався додому; проминаючи мечеть, він мимоволі згадав шалапута муедзина. Це розвеселило його, і враз йому спав на думку чудовий план помсти. Двері мечеті були відчинені. Тартарен пройшов кількома довгими коридорами, встеленими матами, піднявся нагору, потім іще вище й нарешті опинився в невеличкій турецькій молільні; під стелею гойдався залізний ліхтар, і по білих стінах танцювали мерехтливі химерні тіні.

Муедзин сидів на дивані у своїй великій чалмі та білому бурнусі й курив мостаганемську люльку, а перед ним стояла велика склянка холодного абсенту. Чекаючи тієї години, коли йому належало закликати правовірних до молитви, муедзин побожно прикладався до склянки…

Побачивши Тартарена, він з переляку впустив свою люльку.

– Мовчи, священику! – мовив тарасконець. – Скидай свою чалму та бурнус!

Турецький священик, тремтячи всім тілом, покірно віддав Тартаренові свою одежу. Наш герой одягнувся й урочисто зійшов на мінарет.

Удалині блищало море. Білі покрівлі поблискували в місячному сяйві. Морський вітер доносив тихі звуки гітар – не всі ще спали… Тарасконський муедзин звів догори руки й почав виспівувати верескливим голоском:

– Лa алла іл алла!.. Магомет – старий блазень!.. Схід, Коран, башага, леви, мавританки – все це не варте ламаного гроша!.. Всі терки перевелися!.. Лишилися самі шахраї… Хай живе Тараскон!..

На море, на місто, на долину, на гори – на всі чотири сторони сипав славетний Тартарен свої веселі тарасконські прокльони, перемішуючи арабські й провансальські слова в якусь дику говірку, а муедзини, спершу з ближчих, а потім і з далеких мінаретів, відгукувалися дзвінкими та урочистими голосами, і правовірні, що мешкали на околиці Горішнього міста, побожно били себе в груди.

Полудень. «Зуав» розводить пару, ось-ось відпливе. Офіцери наводять на нього підзорну трубу з балкона кав’ярні «Валентин», а потім, за старшинством, з полковником на чолі, підходять поглянути на щасливе суденце, яке попливе до Франції. Немає кращої розваги для всього тутешнього штабу… Внизу блискотить рейд. Сліпуче сяють на сонці старі турецькі гармати, вкопані в землю уздовж набережної. Метушаться пасажири. Біскарійці та маонці вантажать у човни багаж.

А у Тартарена Тарасконського багажу немає. Ось він спускається зі своїм приятелем Барбасу Морською вулицею, повз базарчик, завалений бананами та кавунами. Наш невдачливий герой залишив на мавританському березі не тільки скрині зі зброєю, а й усі свої ілюзії – тож до Тараскона відпливає порожнем… Тільки-но він стрибнув у капітанську шлюпку, як згори, з майдану, на набережну стрімголов, відсапуючи, вибігла якась тварина і помчала до шлюпки. Це верблюд, вірний верблюд – він цілий день і цілу ніч шукав свого хазяїна по всьому Алжиру.

Тартарен міниться на виду й удає, що це зовсім не його верблюд, але верблюд рветься до нього. Він, як несамовитий, гасає по набережній. Він кличе свого друга, він дивиться на нього з благанням. «Візьми мене з собою! – мовби промовляють його сумні очі. – Візьми мене з собою в човен і відвези далеко-далеко від цієї Аравії з розмальованого картону, від цього чудернацького Сходу з локомотивами та диліжансами, де мені, одногорбому відщепенцю, немає життя. Ти – останній турок, я – останній верблюд… Чому ж ми маємо розлучатися, о мій Тартарене?…»

– Це не ваш верблюд? – питає капітан.

– Ні, ні! – кричить Тартарен і здригається на саму лиш думку про те, як би він з’явився в Тарасконі з таким сміховинним почтом. І він одпихає шлюпку від алжирського берега: отак наш герой, не змигнувши оком, відцурався товариша своїх злигоднів. Верблюд нюхає воду, витягає шию так, що суглоби хрускотять, з розгону кидається в море й пливе слідом за шлюпкою до «Зуава». Горб його гойдається на хвилях, як гарбуз, а довга шия стирчить із води, наче ніс триреми.

Шлюпка і верблюд підпливають до пакетбота разом.

– А мені жаль цього дромадера! – розчулено каже капітан Барбасу. – Знаєте що? Я візьму його з собою. Привезу в Марсель і подарую зоологічному саду.

Верблюда, обважнілого від морської води, з допомогою линв і блоків насилу підняли на палубу, і «Зуав» вийшов у відкрите море.