Альфонс Доде - Тартарен Тарасконський

Пливли вони дві доби, і Тартарен усі дві доби просидів у каюті. Море було спокійне, і шешьї не довелося зазнати страждань, але клятий верблюд, тільки-но тарасконець витикав на палубу носа, просто нетямився з радості й виказував її в дуже кумедний спосіб… Не верблюд, а справжнісінька причепа!..

Тартарен, час від часу виглядаючи в ілюмінатор, бачив, як блакитне алжирське небо стає чимраз блідішим. Нарешті – було це вранці – він, на превелику свою радість, почув, як у сріблястому тумані дзвонили марсельські дзвони… Приїхали! «Зуав» кинув якір.

Багажу в нашого героя, як ми знаємо, не було, тож він, нічого не сказавши капітанові, зійшов із «Зуава» і квапливо подався марсельськими вулицями, безперестану озираючись, чи не бреде слідом верблюд… І тільки у вагоні третього класу тарасконського поїзда він відітхнув з полегкістю. Та ба – то була примарна безпека! Не проїхав поїзд і двох миль, як усі пасажири, здивовано галасуючи, поприлипали до вікон. Тартарен і собі підійшов – і що ж він побачив? Верблюда, невідчепного верблюда: він мчав по рейках услід за поїздом!.. Тартарен знеможено забився в куток і заплющив очі.

Наш герой сподівався, що приїде в Тараскон інкогніто, – адже такою мандрівкою не похвалишся… Та спробуй-но зберегти інкогніто, коли за тобою назирці плентає чотиринога почвара! Оце так повернення, Боже милий! Без грошей, без левів, без нічого… І з верблюдом!

– Тараскон! Тараскон!

Треба виходити…

Сто чортів! Тільки-но у вагонних дверях показалася Тартаренова шешья , як під скляним склепінням вокзалу гучно розляглося:

– Слава Тартаренові! Хай живе Тартарен! Слава винищувачеві левів!

Наступної миті заграла музика, заспівав хор…

Тартарен ладен був провалитися крізь землю – він подумав, що тарасконці глузують з нього… Ні! Весь Тараскон вийшов його зустрічати, всі підкидають догори капелюхи, очі всіх проміняться радістю. Ось бравий командир Бравіда, зброяр Костекальд, голова суду, аптекар і, нарешті, весь безстрашний загін стрільців по кашкетах… Вони оточують свого ватажка і, піднявши його на руки, несуть вокзальними сходами…

Самоомана!..

Шкура сліпого лева, яку Тартарен прислав командирові Бравіда, – ось причина цієї катавасії. Цей скромний дарунок повісили в клубі, і він вразив уяву всіх тарасконців, а потім і всієї південної Франції. Про Тартарена писали в «Семафорі». То була справжня епопея. Тартарен убив уже не одного, а десять, двадцять, хтозна-скільки левів! Тож наш герой, коли сходив на берег у Марселі, був уже славетним Тартареном, хоч і в гадці цього не мав. Захоплена телеграма прибула в рідний Тараскон за дві години до його приїзду.

І вже годі й змалювати радість та захват тарасконців, коли вони побачили, що слідом за героєм сходами, спотикаючись, спускається якась фантастична тварина, спітніла й запорошена. На мить їм здалося, що то знову з’явилася Тараска.

Проте Тартарен спустив своїх земляків із небес на землю.

– Це мій верблюд, – сказав він.

І, пригрітий тарасконським сонцем, чудодійним сонцем, що змушує брехати щиросердних людей, великий муж додав, погладжуючи дромадера по горбу:

– Шляхетна тварина! Усіх моїх левів я вбив на її очах.

Він по-дружньому взяв під руку командира Бравіда, розчервонілого від щастя, і в супроводі верблюда та стрільців по кашкетах, під привітальні крики тарасконців статечно попрямував до будиночка з баобабом і вже дорогою заходився розповідати про свої мисливські подвиги.

– Уявіть собі, – почав він, – якось увечері в Сахарі…

10 серпня 1880 року, в годину казково прекрасного заходу сонця на Альпах, так красномовно описаних у путівниках Жоанна та Бедекера, непроглядний жовтий туман та густий сніг, що повільно вихорився білими спіралями, повивали вершину Рігі ( Regina montium [4]  Цариця гір ( лат.). ) і величезний готель, чужий і дивний серед цих диких гірських пасом. То був славетний «Рігі-Кульм», схожий безліччю вікон на обсерваторію, збудований міцно, як фортеця, – сюди на одну добу звідусіль з’їжджаються туристи, щоб помилуватися сходом і заходом сонця.

Гості цього велетенського розкішного караван-сарая нудилися по своїх номерах, чекаючи другого дзвінка на обід, або, пригріті вогким теплом калориферів, умостившись на канапах у бібліотеці, понуро дивилися, як, замість пишнот, кружляють за вікном білі мухи, як спалахують біля під’їзду величезні ліхтарі, порипуючи на вітрі подвійними дверцятами…