Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею – знов прийшла буря.

Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.

Князівна, однак, не хотіла за німця…

– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. – То була Ванда.

– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І давай одна поперед одну затягати:

Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:

– Не хотіла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?

Ми не знаємо…

– Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає…

– Егеж! – поважно притакнули хлопці.

– Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі – то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками… Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.

Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир – усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.

Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.

– Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелі?

– Чого кричиш? – обірвав її Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це ті Попелі, що одного з них миші з’їли.

– Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.

А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповідав далі:

– По-різному розказують про тих мишей – і так, і сяк. Давні то часи, і сьогодні вже ніхто не дізнається, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не миші були, а боженята, зодягнені у мишачі кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попіль – зовсім поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нір і забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда – важко сказати. Але мій прапрадід сам розповідав мені, що поки ще не осліп від глибокої старості, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якій начебто це сталося і яка й досі зветься Мишачою. А озеро називається Ґопло.

Ну, гаразд…

Тим часом люлька погасла, і Кошалек-Опалек почав шукати в попелі іскорку. Знайшовши її, кілька разів потягнув з люльки, потім випустив клубок диму і заговорив далі:

– У тих старих книгах то так: тут кілька сторінок бракує, там знов кілька так пожовкло і злиняло, що й не прочитати, а в іншому місці – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож і не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрі це були часи, чи погані – зразу можна пізнати. Якщо добрі – то з тих сторінок, хоч би й найдавніших, б’є таке світло, немовби зійшло сонце; а як погані – то така темінь оохоплює, як у чорну ніч, коли над землею ні зір, ні місяця.

Такі то вони, ті старі книги краснолюдків…

– Хочете знати, що було далі? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.

Хочемо, хочемо! – закричали всі.

– Ну то слухайте. Зразу ж після тих чорних сторінок про Попеля йдуть світлі сторінки про П’яста. Го-го! Про П’яста я міг би говорити вам цілу годину.

У Юзика загорілися очі.

То говоріть, будь ласка!

– Говоріть! Оповідайте геть усе, що тільки знаєте! – кричали наввипередки діти.

Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину і почав:

– Сам я небагато знаю, бо мене ще тоді й на світі не було. Проте один старий краснолюдок, що писав ці сторінки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту історію, і хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шуміти, як почне розказувати про того П’яста, то в усій пущі наставала така тиша, хоч мак сій. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навіть ті трави і папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.