Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Однак і він почув у серці таку дивну радість, таку бадьорість, що раптом почав вимахувати своїм великим пером і співати відому стару пісеньку:

Але ледве дійшов до половини строфи, як почув цвірінькання горобців на тину, що відгороджував нивку; він негайно обірвав свою пісеньку, щоб не брататися з цією голотою, і, насупивши брови, пішов повагом, аби знали, що він, учений муж, з горобцями не водиться.

А що вже й село було видно, то він звернув на бічну стежку, де його майже зовсім закрило торішнє бадилля бур’яну, і, не помічений ніким, дійшов до першої хати.

Велике село розкинулось широко серед почорнілих і безлистих ще садів, а останні його будівлі доходили аж до темної стіни густого соснового бору.

Хати були гарні, свіжо побілені, з коминів піднімався синій дим, на подвір’ях скрипіли колодязні журавлі, парубки напували коней і худобу, а купки дітей бавилися на обсадженій тополями дорозі то в квача, то в піжмурки.

Але над усім цим гамором розносився стук молота і дзенькіт заліза з недалекої кузні, перед якою стояло і голосило кілька жінок. Побачивши їх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту і, ставши за кущиком тернини, слухав.

– От негідник! От негідник! – говорила одна. – Коли він не побоявся прокрастися до ковалевого курника, то вже від нього ніде курки не сховаєш.

А друга:

– Щоб це звичайна курка! То золото було, а не курка! Щодня несла яйця, і то такі, як мій кулак! На все село такої другої не було!

То знов інша:

– А мого півня хто задушив? Хіба ж то не його справа? Як я побачила те розсипане пір’я, то тільки ласка Божа, що не зомліла. Легко б узяла за нього п’ять злотих або ще й п’ятнадцять грошів.

Тоді знов перша:

– І який підступний! Який катюга! А яка ж то сила в тих пазурах, щоб таку яму під курником вигребти! Навіть чоловік лопатою глибшої не зробив би! І то жодної кари нема на такого розбійника!

Та ось із хати коло кузні вибігла ковалиха і, незважаючи на холод, без каптана стала перед порогом, підняла до очей запаску і почала голосити:

– Ой, мої ж ви чубатенькі, мої кохані! Ой, мої ж ви півники золочені! А що ж тепер я, сирота, буду без вас робити?

Кошалек-Опалек дивувався цьому голосінню, слухаючи то одним, то другим вухом, бо якось відразу не міг зміркувати, про що йшлося цим жінкам. Аж раптом стукнув пальцем у чоло, сів під плотом поміж бур’янами, відіткнув каламар, вмочив у нього перо, стріпнув і, відкривши свою велику книгу, записав:

«На другий день моєї подорожі я зайшов до нещасної країни, на яку напали татари, вибили, видушили або забрали в полон усіх півнів і курей. Після цього коваль кував мечі для походу, а перед кузнею розлягались плач і нарікання».

Він ще писав, коли раптом на порозі кузні з’явився коваль і гукнув басом:

– Що поможе плач? Тут треба взяти горщик жару і димом викурити цього негідника з ями! Адже ж відомо, що лис сидить у ямі під лісом. Або викурити його, або викопати! Гайда, Ясеку! Хутчій, Стаху, скликати хлопців і з лопатами на нього! А ти, стара, не плач, лиш готуй горщик жару! Я б і сам пішов, але робота термінова.

Він відразу ж повернувся до кузні, і знов почувся дзенькіт заліза. А два його помічники, покинувши ковальські міхи, бігли через село, вигукуючи: «На лиса! На лиса!»

Потім і жінки рушили до хат, щоб готуватись до походу.

І тоді Кошалек-Опалек, що спостерігав усе довкола, знову вмочив перо і вписав до книги такі слова:

«Татари ці мають безстрашного вождя і хана, що зветься Лис Великий, а переховуються вони в лісових норах, звідки місцеве населення викурює їх гарматним димом».

І як тільки вчений літописець закінчив писати, до нього долетів страшенний галас. Дивиться: валить селом гурт жінок, дітей і підлітків з лопатами, палицями, горщиками, а за ними, завзято гавкаючи, біжать у напрямі лісу Жучки, Забої та інші селянські собаки. Тоді Кошалек-Опалек ще раз умочив перо і дописав у своєму літописі таку примітку:

«У цій країні на війну з татарами ходять не чоловіки, а жінки, діти й підлітки; військо це в поході на ворога мчить через село і зчиняє страшенний галас; за головною армією купа собак страшним валуванням додає мужності до бою.

Що на власні очі бачив, підписом стверджую».

Тут він схилив голову, примружив ліве око і, написавши на краю сторінки: «Кошалек-Опалек, придворний історик його милості короля Блистека», зробив складну і широку закарлючку.