Віктор-Марі Гюго - Собор Паризької Богоматері

– Він їде наймати помешкання на вулиці Тіботоде [11] Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однієї з вулиць Парижа; при іншому написанні: Thibaut aux des означає те саме, що й наведене вище латинське: «Тібо з гральними костями». , – крикнув Жеан Вітряк.

Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.

– Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

Потім дійшла черга й до інших сановників.

– Геть педелів! Геть жезлоносців!

– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?

– Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

– Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!

– Saturnalitias mittimus ecce nuces [12] А ось вам і горішки до свята (латин.). .

– Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!

– Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!

– Геть медиків!

– Геть диспути на визначені й довільні теми!

– Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!

– Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!

– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!

– Сто чортів довіреному німецького земляцтва!

– І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!

– Seu de pellibus grisis fourratis! [13] Підбиті сірим хутром (середньовічна латинь).

– Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!

– Непоганий хвіст у ректора!

– Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.

– Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!

– Під три чорти каноницьку братію!

– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?

– Вона на вулиці Глатіньї.

– Вона гріє ліжко королю розпусників.

– Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.

– Aut unum bombum! [14] Одну гульню (латин.).

– Ви хочете сказати – з кожного носа?

– Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!

– Post equitem sedet atra cura! [15] За вершником сидить похмура журба. – Горацій (латин.).

– Сміливіше, метре Сімон!

– Добридень, пане виборець!

– Добраніч, пані виборчихо!

– Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.

Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.

– Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди [16] Різні види старовинної артилерійської зброї. , а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.

– Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.

У цю мить пробило дванадцяту.

– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.

Школярі принишкли. А потім зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроїсь із груп, а тоді стало зовсім тихо: всі витягли шиї, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нічого не з’явилося. Чотири судові пристави, як і досі, нерухомо стояли на своїх місцях, немов чотири розмальовані статуї. Усі погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послів. Двері все ще були зачинені, поміст – порожній. Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії і містерію. Вчасно прибув тільки полудень.

Це було вже занадто. Почекали ще одну, дві, три, п’ять хвилин, чверть години; ніхто не з’являвся: поміст був порожній, сцена – німа. Тим часом нетерпіння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Містерію!» – глухо гудів натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотіла, віяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вітряк.

– Містерію, і к бісу фламандців! – щосили загорлав він, звившись вужем навколо своєї капітелі.

Натовп заплескав у долоні:

– Містерію! – волав. – Під три чорти Фландрію!