Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

– Весь день мені не давали писати, і я твердо вирішила попрацювати хоч ці останні пів години, щоб закінчити розділ. Скажи йому, хай іде, я не спущуся, – вигукнула Джо сердито.

Мері вийшла, а незабаром до її господині, яка мимоволі прислухалася, долинули спочатку приглушені звуки голосів, а потім переляканий крик Мері. Знаючи про манери репортерів, а також про те, що її покоївка – гарненька й боязка дівчина, пані Баер відкинула перо й кинулася на виручку. Спускаючись вниз з найвеличнішим виглядом, вона на мить зупинилася, щоб уважно подивитися на незваного гостя, почасти схожого на розбійника. Він, здавалося, намагався штурмом взяти сходовий марш, який Мері хоробро захищала.

– Хто ця людина й чому він наполягає на тому, щоб залишитися в будинку, після того, як я відмовилася з ним зустрітися? – запитала пані Баер таким голосом, що мав вселити в душу гостя побожний страх.

– Не знаю, мем. Він не представився, але каже, що ви пошкодуєте, якщо не побачите його, – сказала розчервоніла й обурена Мері, відступаючи з позицій, які захищала.

– А хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – запитав незнайомець. Він підняв на розгнівану господиню будинку усміхнені чорні очі й сміливо попрямував до неї, простягнувши обидві руки й виблискуючи білозубою усмішкою, яка трохи ховалася за довгою чорною бородою.

Джо кинула на нього один уважний погляд, бо голос здався їй знайомим, а потім і зовсім здивувала Мері, обхопивши розбійника обома руками за шию та радісно вигукуючи:

– Мій любий хлопчику, звідки ти з’явився?

– З Каліфорнії, спеціально, щоб побачити вас, мамо Баер. Ну, так хіба ви не пошкодуєте, якщо я піду? – промовив Ден, сердечно цілуючи її.

– Подумати тільки! Я звеліла випровадити тебе з дому, після того як цілий рік мріяла про цю зустріч, – засміялася Джо й, узявши мандрівника за руку, попрямувала з ним до вітальні.

Серед предків Дена, поза сумнівом, були індіанці. В усякому разі так думала Джо. Власне, не тільки тому, що він любив бурхливе, повне мандрів життя, а й через зовнішність, яка з роками ставала дедалі оригінальнішою. У свої двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях. Його манерам не вистачало витонченості, зате не бракувало енергії й готовності швидко відповісти словом на слово, ударом на удар.

Очі хлопця, як і раніше, горіли вогнем і дивилися вкрай пильно, наче життя тільки те й робило, що привчало його триматися насторожі. Показове бажання демонструвати міць і бадьорість зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощі його повного пригод існування. Саме так виглядав він тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своїх долонях сильну смагляву руку Дена.

Непідробна любов бриніла в голосі хлопця, коли він заговорив:

– Забути старих друзів?! Хіба можу я забути єдине місце на землі, яке стало мені рідною домівкою? Я так поспішав сюди, щоб розповісти про удачу, яка випала на мою долю, що, як бачите, навіть не став витрачати час на чепуріння. Тож можете казати про мою ще більшу схожість на бізона, – Ден струснув кудлатою чорною головою, смикнув себе за бороду, а за мить у вітальні загримав його гучний сміх.

– Мені подобається твій вигляд, бо завжди приваблювали романтичні розбійники, а ти – наче один з них. Мері недавно служить у нас, тому її налякали твоя зовнішність і манери. Джозі тебе не впізнає, а от Тедді не сплутає свого Денні ні з ким! Всі скоро зберуться тут, щоб привітати тебе. А поки вони не прийшли, розкажи мені про себе більше. Ден, любий! Уже минуло майже два роки відтоді, як ти останній раз був тут! Справи пішли добре? – запитала пані Джо.

Вона з великим інтересом, немов справді була його матір’ю, вислухала докладну розповідь про життя в Каліфорнії та про несподіваний прибуток, який принесло йому вдале капіталовкладення.

– Чудово! Гроші, зрозуміло, для мене не головне, адже потребую зовсім небагато на витрати. Вважаю за краще заробляти в дорозі й не хочу обтяжувати себе турботами про великі статки. Але мені подобається те, як гроші несподівано прийшли до мене, і те, що я тепер можу їх витратити. Накопичувати немає сенсу: я не доживу до старості, коли вони знадобилися б мені… такі, як я, ніколи не доживають, – вів далі Ден, з виглядом людини, якій неприємні будь-які розмови про накопичення статків.