Луїза Мей Олкотт - Хлопчики Джо

– А он ще відвідувачі! Йдуть сюди алеєю! Ховайся, поки вони ще далеко! Я перейму їх! – вигукнув Тедді, озираючись на матір зі сходів веранди, куди він вийшов, щоб нарешті вирушити на заняття в школу.

Джо кинулася нагору й, зачинивши двері, спокійно дивилася на молодих дівчат з учительської семінарії, які розташувалися на галявині під вікнами. Оскільки їм не було дозволено увійти в будинок, вони розважалися, як могли: збирали квіти, робили собі високі зачіски, їли принесені з собою бутерброди й відверто висловлювали свою думку про садибу та її мешканців, поки нарешті не пішли.

Певний час тривала тиша, однак, коли Джо нарешті сіла за письмовий стіл, з наміром присвятити довгий день напруженій роботі, додому прийшов Роб, щоб повідомити їй, що в коледж приїжджає велика група членів Спілки молодих християн. З них двоє чи троє знайомі з нею і хочуть засвідчити їй свою повагу.

– Щоправда, збирається дощ, тож вони, швидше за все, не прийдуть. Однак тато вирішив, що краще тебе попередити, на той випадок, якщо все-таки вони зберуться зайти. Ти ж завжди погоджуєшся прийняти хлопчиків, хоч і виявила жорстокість серця до дівчаток, – сказав Роб, який чув від брата про відвідувачок з учительської семінарії.

– Хлопчики не схильні до бурхливих одкровень та почуттів, тож їх візит я зможу винести. Згадай, коли нещодавно була група дівчаток, одна з них упала мені на груди зі словами: «Душа моя, люби мене!». Мені дуже захотілося добряче її струснути, – сказала Джо, енергійно витираючи перо.

– Можеш бути впевнена, що ці молоді люди нічого подібного не зроблять, але вони, напевно, проситимуть автографи, тож тобі краще заздалегідь приготувати кілька десятків, – сказав Роб, викладаючи на стіл стопку поштового паперу. Він був гостинним юнаком і поділяв почуття тих, хто захоплювався його матір’ю.

– Дівчаток їм щодо цього все одно не перевершити. За той день, що я провела нещодавно в одному жіночому коледжі, мені довелося поставити свій підпис разів триста – впевнена, що не менше. Я залишила цілу гору карток та альбомів на моєму столі, коли їхала. Це просто якась хвороба, одна з найбезглуздіших і найнеприємніших, які коли-небудь вражали людство.

Проте пані Джо десь з десяток разів поставила підпис на аркушах поштового паперу, вбралася в чорну шовкову сукню й примирилася з майбутнім візитом, хоч, повертаючись до роботи, гаряче сподівалася, що дощ все-таки піде.

І він пішов. Відчуваючи себе в цілковитій безпеці, Джо наїжачила волосся, зняла білі манжети й поспішила закінчити розділ. Тридцять сторінок на день були нормою, встановленою нею для себе, тож вона завжди намагалася написати саме стільки до того, як стемніє. Джозі принесла з садка свіжих квітів і якраз займалася тим, що розставляла їх у вази, коли побачила кілька парасольок, які несподівано виринули з-за пагорба.

– Вони йдуть, тітонько! Я бачу, дядько поспішає через галявину їм назустріч, – крикнула вона з нижньої сходинки, дивлячись вгору на двері кабінету Джо.

– Пильнуй за ними й дай мені знати, коли вони будуть на алеї. Мені вистачить однієї хвилини, щоб привести себе в порядок і втекти вниз, – сказала Джо, квапливо водячи пером: випуск чергового номера журналу, в якому друкувалася її повість, не міг бути відстроченим навіть заради Спілки молодих християн у повному складі.

– Їх там не два і не три. Я бачу щонайменше чоловік п’ять чи шість, – крикнула «сестриця Анна», що стояла біля вхідних дверей. – О, ні! Цілий десяток, гадаю. Тітонько! Вони всі йдуть сюди! Що нам робити? – Джозі здригнулася від думки про майбутню зустріч з натовпом людей у чорному, що швидко наближався до будинку.

– Спаси й помилуй, та їх сотні! Біжи й принеси швидше корито до задніх дверей, щоб вони могли поставити в нього мокрі парасольки. Скажи їм, щоб пройшли з передпокою до вітальні, і залиш їх там, а їхні капелюхи склади на столі: на вішалці все не поміститься. Марно розкладати доріжки! О, мої бідні килими! – і Джо збігла вниз сходами, щоб підготуватися до навали, поки Джозі й покоївки металися будинком, перелякані жахливою кількістю брудних черевиків, які вже за хвилину мали стати на ґанок.

Гості наближалися – довга низка парасольок, а під ними – забризкані ноги й червоні обличчя, оскільки молоді люди встигли прогулятися містом, не вважаючи дощ перешкодою. Професор Баер зустрів їх біля воріт і вже закінчував невелику вітальну промову, коли на порозі з’явилася пані Джо і жестом запросила їх до будинку. Гості квапливо підіймалися сходами веранди, веселі, розпалені, жваві, знімаючи на ходу капелюхи, насилу згортаючи мокрі парасольки, коли надійшов наказ увійти в передпокій і скласти в корито їхню «збрую».