Панас Мирний - Повія

Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І, коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, – там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка – і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум'я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки – все миготить, мов розтоплене золото… Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля, – то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік, – і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світові колишуться і бігають довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні – труситься, мов од холоду; Шестірного – сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати, – стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шестірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не помічаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п'яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок…

– Попенку! – обізвав його Жук: – Оце ти розказуєш нам про свою братію, – смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подісися? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там – і собі протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів'єш своє кубло та й будеш Божу службу правити, народженних хрестити, померших ховати, молодих вінчати?… Чи як?

– Атож! – одказав Попенко: – Учись, учись у сій проклятій бурсі та й покинь хіба на самому кінці? Себто пливи-пливи та на березі і втопися?… Ні, може, і погуляю який там рік або два, поки вишукаю багатшу попівну та кращу парафію; а там – пострижуся… Нам один шлях!

– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.

– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

– А в університет? Тепер же і вам можна…

– Чого я туди піду? чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде; а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

– Та-а-к! – одказав Жук і замовк, задумався. – Та воно, і попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив. – Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму… Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

– Ту-у-ди! – розтягаючи одказав Попенко. – Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?… Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися: та ще й з поученій твоїх він наглумиться…

– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тілько роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди.

– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув Попенко. – У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспитаніє дати, дочкам – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?

– То він, бач, дума, – усміхаючись мовив Шестірний, – що громада сама своїми силами виб'ється в люди?

– Атож. Від кого ж їй помочі ждати?

Шестірний зареготався.

– Чого ж ти регочеш? Ну, кажи, що думаєш.

– Я? – спитав Шестірний. – Я думаю так: попадись ти оце кому-небудь з такими думками, то й буде тобі на горіхи… Гулятимеш там, де Сидір козам роги править!