Панас Мирний - Повія

– Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, – з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти, скілько схочу.

– Та тут, брат, біда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.

– Яка біда?

– Надзиратель був.

– Ну?

– Узяв люльку і тютюн.

– Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?

– То ж то й є, коли б на видноті клав – жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках у надзирателя.

– Що ж ти сказав?

– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семінарист, – може, його…

– Нащо ж ти мене вплутав?

– То ж то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.

– То завтра скажеш, чого ж?

– Та завтра скажу; а сьогодні мучить…

Задумався.

– І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! – знову він скрикнув гірко.

– Та ну! Годі! Іди до ягід, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.

Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати.

– А тобі дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! ягоди добрі. – І він кинув півжмені на постелю. – А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.

– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високо щось, певне, думає! – І Жук плюнув.

– Уже ж не про крадіжку ягід, – процідив Шестірний.

– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.

Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

– Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, – крізь сльози мовив Шестірний: – я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі…

– І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грізно скрикнув Жук.

– Сами нічого не роблять – тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мій! Боже мій! – розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жукової. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав – де він був; нікому і він не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпів Попенко.

Жук грізно глянув через плече на спину каптана.

– Проклятий карцер! – промовив глухо і сів їсти.

Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискаряючись, блищали, як сніг, з темного кутка хати… Заболіло у Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустивсь на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.

Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…

І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий і блідний Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, – вони були чорні; огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті: їй не було покою на сьому світі, і не приймала її сира земля!

Поснувавши по хаті, та тінь знову лягла – і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.

І знову йому привиджується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося – підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка – як сніг; каптанок – як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як і лице Шестірного – біле-рум'яне; одні тілько очі та зуби давні: очі – з зеленим виблиском, зуби – дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-непривітні. Попенко – у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений… І Петро – геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук – у сьомому; а Попенко – в богословії.