Панас Мирний - Повія

– А що се ви робите? Курити збираєтесь? – пронісся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусеві.

Петрусь розкрив очі – і здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

– Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку.

Шестірний подав.

– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.

– Це не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя!.. Се – ось… – і вказав на Жука.

– Нічого, нічого… Там ми розберемо чия.

– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.

– Нічого! нічого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.

– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

– Га? – крізь сон спитав Жук.

– Дайте сірничка, закурити люлечку.

– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.

– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!

Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув – і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.

– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович простяг руку за тютюном.

– Я не курю, – понуро одказав Жук.

– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?

– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

– Де ж той семінарист?

– Пішов кудись; видно, до товариства.

– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.

– А ви, паничу, ще довго будете боліти? – спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряете, у вищий клас не перейдете.

– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

– Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

– Ти витяг люльку і тютюн з кишені? – грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.

– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.

– Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестірний. – Какой чорт курит, а мне достанется!

– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.

– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

– Петре! – через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь.

Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна – чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.

– Чи в хаті є хто, чи чорт має? – крикнув Попенко, убігаючи в двері. – Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він черкнув сірничком – і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.