1 ...8 9 10 12 13 14 ...24 – А що се ви робите? Курити збираєтесь? – пронісся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусеві.
Петрусь розкрив очі – і здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.
– Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку.
Шестірний подав.
– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.
– Це не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя!.. Се – ось… – і вказав на Жука.
– Нічого, нічого… Там ми розберемо чия.
– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.
– Нічого! нічого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.
– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
– Га? – крізь сон спитав Жук.
– Дайте сірничка, закурити люлечку.
– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.
– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!
Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув – і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.
– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович простяг руку за тютюном.
– Я не курю, – понуро одказав Жук.
– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?
– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.
– Де ж той семінарист?
– Пішов кудись; видно, до товариства.
– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.
– А ви, паничу, ще довго будете боліти? – спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.
– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряете, у вищий клас не перейдете.
– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.
– Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.
– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.
– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.
Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.
– Ти витяг люльку і тютюн з кишені? – грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.
– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.
– Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.
– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестірний. – Какой чорт курит, а мне достанется!
– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.
– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.
– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.
– Петре! – через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
– Я спав, – одказав Петрусь.
Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.
– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.
Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна – чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.
– Чи в хаті є хто, чи чорт має? – крикнув Попенко, убігаючи в двері. – Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!
Він черкнув сірничком – і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.
Читать дальше