Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Як же все це ви пояснюєте? – запитала Фаїна Осипівна.

– Я не беруся пояснювати нез’ясовного, – відповів я.

– А ви цим дуже перейнялися? – запитала дівчина.

– О, ще й як перейнявся! – вигукнув я. – Ви настільки схожі на ту Фаїну Осипівну, яку знавав я в дитинстві, що…

– Що думаєте – це вона і є перед вами, – засміялась вона. – Але ж скільки років минуло з тих пір‚ як вона померла! Якби вона була досі жива‚ то була б значно старша за мене.

– Донька моя народилась 31 січня 1833 року, – сказала пані.

– А моя знайома померла 30 квітня 1832 року, – сказав я.

– Посудить самі, – говорила, сміючись, дівчина. – Якщо б вона була тепер жива, то наближалась би до віку моєї матері, а не до мого!

– Вона, – сказав я, – була б саме такою, якою ви є тепер, якби досягла вашого нинішнього віку.

– Яке перебільшення! – вимовила Фаїна Осипівна. – Як же ви можете знати, яка б вона була? Хіба обставини життя не змінюють і наш характер‚ і наші переконання настільки‚ що нерідко навіть здатні також змінити і наш образ? А ви хіба знаєте, які обставини чекали вашу знайому в майбутньому? Усе це ваші фантазії. Ви, мені здається, були закохані у ту померлу дівчину?

Я на це сказав:

– Ледве чи можливо говорити про любов між чотирнадцятирічним хлопчиком і тринадцятирічною дівчинкою. Але я не приховую, що між нами дійсно виникла хоча і дитяча, але велика прихильність; коли я почув, що вона померла і до того ж загадково і раптово, я захворів і сам трохи не помер.

– І якщо б вона воскресла, ви були б дуже щасливі? – спитала дівчина, і в рисах її я побачив ту незабутню усмішку, яка так привабливо світилася в рисах обличчя моєї покійної Фаїни.

– Це вже сталося! – сказав я. – Називайте мене божевільним, але я твердо стою на тому, що вона була вами, а ви – нею!

Фаїна Осипівна нічого на це не сказала, але я помітив, що вираз її обличчя, який був досі веселим, став набирати задуми.

Я не вважав доречним затягувати перший мій візит надто довго. Пані привітно запрошувала бувати у них і вважати їхній дім для себе відкритим. Я, зрозуміло, подякував і звернувся до дівчини:

– Отже, ви дозволите мені вважати вас тією Фаїною Осипівною, яку я знав у дитинстві?

Вона відповіла:

– Якщо ви справді упевнені, що вона за життя була мною, а я тепер та, ким була вона, то маєте на те право, не питаючи у мене дозволу. Втім, я охоче дозволяю – ваша Фаїна не буде мати претензій до мене.

Ці слова супроводжувалися знову тим самим чарівним сміхом, який залишився у мене в пам’яті від колишньої моєї Фаїни.

Вернувшись додому, я замислився. Згадалися французькі спіритичні книги, які розповідали про те, що ми, люди, втілюємося на землі по кілька разів і щоразу приносимо з собою сліди свого попереднього втілення. Мене вразила дата народження Фаїни Осипівни.

Зіставляючи його з днем смерті Фаїни Сентябрьової, я підрахував‚ що різниця становить дев’ять місяців, саме той період, протягом якого немовля знаходиться в материнському лоні. Отже, відразу після того, як душа моєї Фаїни залишила тлінну земну оболонку, вона стала входити в иншу для нового життя на землі. Тут уже далося взнаки моє самолюбство: мені здавалося, що Фаїну тому і забрали з цього світу передчасно, що не могла вона бути моєю, а зараз, утілившись знову, повинна стати подругою мого життя! Такі егоїстичні мрії лізли мені в голову проти власної волі і не покидали мене, скільки не намагався я відігнати їх від себе! Я перебував тоді у такому віці, коли самотність дошкуляє найбільше. Мені було тоді 32 роки. Ще трохи – і не отямишся, як поступиш в орден старих парубків! У багатьох моїх колишніх товаришів з військової служби були дружини і діти, а я залишався байбаком. Чому? Хай би вже парубкував той, хто не має засобів створити сім’ю, а у мене – слава тобі Господи! Чому б тепер не одружитися з Фаїною? Але чи вийде вона за мене? Е! Була не була! Якщо відмовить – це означатиме, що вона зовсім не та, за яку її маю. А якщо вона прийме мою пропозицію – це означатиме, що вона справді нове втілення тієї самої Фаїни, яку я любив у дитинстві.

Я зодягнув мундир і вийшов з готелю з наміром узяти візника і їхати до Апрелєвих. Але біля брами зустрів мене листоноша і вручив листа.

Лист був з дому. Моя матінка небезпечно захворіла, і вже всі близькі з’їхалися до неї. Чекали тільки на мене. Я не міг зволікати. Довелося відкласти на невизначений час спробу сватання і поквапитися виконати синівський обов’язок.

Того ж дня я поїхав додому. Матінку я застав ще живою, але за декілька днів після мого приїзду вона померла. Далі були похорони, сорокоуст, потім поділ маєтку‚ за клопотами минуло три місяці, потім я захворів і не зміг поїхати до Москви раніше вересня.