Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Твій чоловік помер, кажеш. А давно?

– У Великий піст! – була відповідь.

– Ти була на його похороні?

– Була, ох, – і вона стала розказувати, як їй було важко тоді, але я перебив її мову і спитав:

– Ви жили довго разом?

– Чотири роки прожили.

– І в згоді жили?

– Та в згоді, в згоді… З того дня, як побрались, до самої смерті його жодного разу не посварилися! Він був такий добрий: не те, щоб мене бити, а й не лаяв мене ніколи. Я від нього лихого слова ніколи не чула.

Тут вона примовкла‚ на очі їй набігли сльози, вона уривчасто дихала і була готова розридатися.

– Тобі дуже шкода було чоловіка? – запитав я.

На це питання не могла вже відповідати словами, а вибухнула плачем. Але за дві хвилини, витерши сльози рукавом сорочки, промовила:

– Покинув мене, бідну сироту, одну на всьому світі! У мене немає ні батечка, ні матері, ні братів, ні сестер – одним-одна! Сирота я була в дівках, виросла у чужих людей, змалечку в нужді і в горі! А він полюбив мене, оженився зі мною; і як же любив, як мене кохав! Господи, як кохав! Отак би тільки жити та й жити, так от же Господу невгодно було: узяв його Господь від мене. Господи Боже! Чим же я, бідна, согрішила перед ним, що так мене покарав!

І знову стала ридати.

– Тепер з ким живеш? – питаю.

– Одна, зовсім одна, як стій одна! Чоловік покійний мені двір і хатину залишив. Його батько виділив нас осібно, як тільки він на мені одружився. Инші сини, брати мого чоловіка, ті з батьком у дворі залишилися, а мій небіжчик зі мною осібно став жити.

– Діти у тебе є? – запитав я.

– Немає і не було, не дав нам Бог дітей. Коли б діти були, то, може, тепер і горе було менше, – хто його зна! Тільки дітей немає, я одним-одна після чоловіка залишилася.

– А брати твого чоловіка одружені?

– Один одружений, – відповідала вона, – инший збирається одружуватися.

– Чому ж ти одна живеш, чому не в сім’ї твого свекра? – питав я.

– Там не люблять мене. І небіжчика мого не злюбили вони за те саме, що на мені одружився. Всі відмовляли його: не бери її, вона така-сяка, бідна, жебрачка! А він на своєму настояв: люблю, каже, її, до серця вона мені припала. І мати його дуже мене не любила, тільки батько старий, той нічого… «Що ж, – казав, – коли він її так любить, хай одружується!» Він власне сина і відокремив маєтком, щоб не докучала нам його сім’я! І поки старий батько був живий, то був до нас милостивий, і ніхто не смів нас кривдити. Тільки батечка старого минулого року не стало, як з тії пори від нас уся родина відреклася. А вже як чоловік помер, то хоч де мене зустрінуть, а не заговорять, ніби і не знають, що я їм таке.

– Коли чоловік твій помер, – продовжував я розпитувати, – ти відтоді залишалася в тому ж дворі, де жила з чоловіком?

Вона відповідала ствердно.

– Чи жив хто з тобою? – продовжував я.

Вона заперечила.

– А чи бачилася ти після смерті чоловіка з його ріднею?

– Ні! Наважилася‚ було‚ я раз піти до них, то свекруха і невістка з двору мене прогнали! «Не приходь! – кричать. – Ти що‚ об’їдати нас думаєш чи що?» А свекруха так напалась на мене, що і Господи! «Ти, – каже, – мого сина зо світу звела! Ти сяка-така чарівниця: ти його причарувала; він розум, який у нього був, загубив, як женився на тобі. Небіжчик батько хотів‚ було‚ оженити його – славна дівка знайшлася, не тобі пара, так він не схотів, за тобою погнався; а все тому, що ти йому таке зілля дала. Ти, – каже, – вроджена чарівниця, і нам хочеш якусь шкоду учинити. Не ходи до нас, а станеш лізти, то собаками зацькуємо!» Та так по всьому селу і розбрехали, ніби я чарівниця. Все зі злости на мене. А яка я чарівниця? Нічого такого чарівного не знаю, ніяким таким поганим справам не навчилася. З покійним чоловіком за законом Божим жили. І батюшку, отця Спиридона, запитайте. Він скаже, що знає, як ми жили! Мій покійний чоловік був чесна душа, не крав, не пиячив, нікого не дурив, а працьовитий мужик був. І я ніякими чарами не займалася. Це все із заздрости на мене наплели і знеславили!

– За що ж вони так на тебе запосілися? – пробував я довідатися чогось більше.

– Не знаю, – відповідала вона. – Нічого я їм не заподіяла! Не знаю, за що вони так зненавиділи мене! Хіба за те, що я бідна сирота.

І вона заплакала.

Я дозволив її істериці втихомиритися, а потім продовжив розпитувати.

– Як же це твій покійний чоловік став ходити до тебе? Його ж закопали на кладовищі. Ти до нього на могилу ходила? – питав я, гадаючи, що ці галюцинації з’явилися після нічних відвідин могили улюбленого чоловіка, а я чув уже, що у тих краях, куди мене закинула доля, подібні дивацтва траплялися.