Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на якесь село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали – хто під хурою, хто під кущем, а наш українець Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля, так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую – журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: «Іві, іві» – і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.

Звівся Микита – і що ви гадаєте?… Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:

– Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.

«Чи ти ба, яке диво! – подумав Микита. – Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!»

– Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу – так таки відслужу!

– А не відчепишся ти, довготелесий! – гримнув Микита. – Ще чого видумав! Знайди йому наречену – птасі, журавлю!

– Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…

– Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки – ні, братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?… Не замакітриш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?

– Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я несхожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то й ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се ґандж? А ґандж у тих, в кого руки довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

– То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

– Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

– Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?… А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?… Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.

– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?

– Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день?

Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.

– Як не бути?! І то не тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.

– Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?

– Єлисейович…

– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…