Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Не бійся, – кажу, – я сам тебе перехрещу! – та й перехрестив.

– Се ти, Грицьку? – пита.

– Та я ж, – кажу.

– Ну, та й здорово ж ти мене налякав, – каже, – як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта.

– Як-таки, – кажу, – злякаться птиці. Се від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.

– Е, – каже, – коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

– Чи не така, як і ця?

– Коли б така, а то превелике мені лихо напророчила!

– Як же вона тобі привиджувалась? – питаю.

– От слухай, – каже, – та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав старшого мого сина, Івана?

– Як не знать, – кажу, – йому ще «Батьків син» прізвище приложили.

– А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? – пита.

– Не знаю.

– Так слухай. Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцього Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказать не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкинула, а воно, сердешне, висохло і викоренилось – одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хорого; та по правді кажучи, і обридло воно таки нам: чи мало прийняли ми гріха, благаючи Господа, щоб він прийняв його до себе. Було жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було вернусь я з вітряка і стану гримать на жінку, то вона обіллється сльозами та й одказує:

– Що ж мені з ним робить? Воно і само вмре, і мене з дитиною за собою потягне!

Дуже мені стало жаль хлопчика. Було візьму його на руки, от воно і замовкне; от я і ношуся з ним: піду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: «Тату, Бозя». Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було жінка стане надівать йому сороченьку, то воно од неї і рученятами, і ноженятами.

– Іди собі геть! – заголосить. – Нехай мене тато одягає.

То було я його і обуваю, і одягаю. Деколи восени або зимою поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його з собою узяв. Було і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, аби тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував: інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені та й каже:

– Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!

То я й засну, а він порається біля млина – і засипа, і одсипа, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізвище: «Батьків син». Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дівчину не гляну, усе здається мені – не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:

– Голова казав, щоб ви навідались до його у Вербки, щось має вам казати.

На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь – повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:

– Здорові були! А чого вам треба?

– Некрутський набір, Сидоре, – одказав голова, – твій Іван на черзі. – Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив; ледве встояв на ногах.

– Що, – каже голова, – жаль батьківського сина, аж з виду змінився?

– Ні, – кажу, – поспішав до вас, так трохи втомився.

Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, – так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь – іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита: