Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Народився 1793 р. в містечку Вовчанську Харківської губернії. Друкувався у харківських журналах «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», виступаючи як поет і прозаїк. Переїхавши 1817 р. до Петербурга, не пориває з цими журналами і публікує в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Помер письменник 1833 р. у Петербурзі.

Творчість Сомова тісно пов’язана з Україною. Він одним з перших звернувся до української історії, прибравши псевдонім Порфирій Байський.

Відомий лише один випадок, коли Сомів звернувся до рідної мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшавы» (1831), хоч і написана добірною українською мовою в традиції бурлеску, але наскрізь реакційна. Сомів прославив розгром польського визвольного повстання, вітаючи російські війська, що захопили Варшаву.

Повість «Гайдамака» започаткувала цілу серію історико-романтичних творів, які, в свою чергу, надихнули й Гоголя на українську тематику. Дослідники вважають, що фантастичні оповіді Рудого Панька великою мірою завдячують своїм настроєм саме Порфирію Байському.

Усі оповідання подаються у перекладі упорядника, за винятком «Русалки», яку переклала Мирослава Шевчук.

Давно-давно, ще коли золотоверхий наш Київ був під владою поляків, жила-була там одна старенька вдова лісника. Мала хатка її стояла в лісі, де лежить дорога до Китаївської пустині: тут, горюючи, перебивалася вона працею рук своїх разом з шістнадцятилітньою Горпинкою, донечкою своєю і єдиною утіхою. І справді, доньку було їй дано на втіху: вона росла, як молоденька черешня, висока й гінка; чорне її волосся, заплетене у дрібушки, виблискувало, ніби воронове крило, під різнобарвними скиндячками; великі її чорні очі світились тихим вогнем, як дві напівзгаслі жарини, в яких ще перебігають іскорки. Біла, рум’яна і свіжа, як молода квітка на світанку, вона росла на лихо серцям молодецьким і на заздрощі подругам власним. Мати упадала біля неї всією душею, і трударі Божії, чесні отці Китаївської пустині, ласкаво і привітно дивилися на неї як на майбутнього свого побратима райського, коли підходила вона до них за благословенням.

Чого ж мила Горпинка (так називав її кожен, хто знав) засмутилася раптом і задумалася? Чого більше не співа вона, як та пташина лісова, і не стриба, ніби молода кізонька? Чого неуважно дивиться на все навкруг і не до ладу відповідає на розпити? Чи не поганий вітер це повіяв на неї, а може, лихе око зиркнуло чи чаклуни зурочили? Ні! Не поганий вітер повіяв, і не лихе око зиркнуло, і не чаклуни зурочили її: у Києві, наповненому тоді ляхами, був один, на ім’я Казимир Чепка. Ставний тілом і гарний з лиця, багатий і славного роду, Казимир вів життя молодецьке: пив вино угорське із друзями, на шаблях стинався за гонор, вибивав краков’як і мазурку з красунями. Але влітку, знудившись од міських забав, часто цілоденно блукав по сагах дніпровських і по лісах навколо Києва, стріляв велику і дрібну дичину, яка траплялась. В одну зі своїх мисливських походеньок зустрівся він з Горпинкою. Мила дівчина, з природи несмілива і сором’язлива, не злякалась, правда, ані богатирського його вигляду, ані чорних, закручених вусів, ані рушниці, ані великого собаки. Молодий пан їй сподобався, а ще більше сподобалася молодому пану вона. Слово за словом – став він їй виспівувати, що вона красуня, що серед міських дівчат не знав він жодної, котра могла б зрівнятися з нею в красі, і багато чого наспівував він їй. Перші слова лестощів глибоко западають у серце дівоче: йому все чомусь віриться, що те, що сказав молодий і гарний чоловік, і є правда. Горпинка повірила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрічатись у лісі – ось чому була тепер мила дівчина смутна і невесела.

Одного літнього вечора повернулася вона з лісу пізніше, ніж звичайно. Мати насварилася на неї і полякала дикими звірами і недобрими людьми. Горпинка нічого не відповідала, сіла на лаві в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала їй виказувати й сиділа собі мовчки за прядінням, коли Горпинка, ніби опам’ятавшись чи прокинувшись зі сну, зирнула на матір яскравими чорними своїми очима і промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений є.