Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватів до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий їй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотіла робити по-доброму, зробить по указу.

Пішов він у маєток і добився свого: загадали Олені йти за нього заміж.

Сусіди, знаючи про мою любов до Олени, сміялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з відваги, з якою хотів я всіх, навіть багатирів, перемогти і Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’їдливими жартами, відповідав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а гроші, зібрані шахрайством і крадіжкою, щастя не дадуть, і Олена була б щасливіша, вийшовши за чоловіка хоч бідного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, і пообіцяв помститися, як тільки випаде нагода.

Надійшов день весілля, Оленині батьки, знаючи про мою любов до їхньої доньки, сказали мені, що свободу панську не переміниш, хоч вона і несправедлива, і жалю не має. Просили, щоб погодився з долею, залишився їхнім приятелем і прийшов на весілля. Хоч і неохоче, але згодився я на те.

Весілля було бучне, гостей більше, ніж на ярмарку. Зібрався люд з усієї околиці, в кількох місцях на вільному повітрі співали і під музику стрибали. Олена була в чудовій сукні, всі її віншували, зичачи щастя і радості. Сам пан приїхав на весільне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи між весільниками. Молодий помітив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене ніщо тут не займало), він глянув на мене із глумливою усмішкою і пішов з паном далі.

Через якийсь час підійшов до мене дудар Артем, чоловік у літах, і каже:

– Чого сумуєш? Випий зі мною горілки і будеш веселитися зі всіма, – та взяв мене за руку і потягнув до столу з повними пляшками і закускою.

Не відмовився я від запрошення. Ми випили по два келишки горілки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмішкою:

– Ну тепер він поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду і почав грати, а на мене напав ще більший смуток.

Не багато пройшло часу, як підходить до мене мій сусід і, дивлячись мені в очі, спитав:

– Що з тобою? Чому твій погляд такий страшний, ніби в звіра якого?

Хтось ще обізвався:

– Ага, зіправді, в нього очі, як у вовка, світяться.

Та й інші, що поряд стояли, також повторили це і полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зі мною, але я весь дрижав. Здавалося, що ці люди зичили мені щось найгірше.

Олена, стоячи неподалік, розмовляла з матір’ю, зиркнула на мене і від ляку закричала:

– Ох, що коїться з ним! Глянь, мамо, які страшні його очі! Нехай би ішов собі звідси.

Почув я ці Оленині слова, і мене мов грім луснув: помутніло в очах і я, непритомний, покинув гуляння і, не знаючи куди йти, побіг дорогою, а там зустрів жінку, що вела за руку маленьку дитину.

– Ой, не дивись на мою дитину, – закричала вона мені. – Ти уб’єш її своїм страшним поглядом.

Я кинувся бігти, а коли прибіг додому, то собака мій не пізнав мене. Марно хотів його заспокоїти, вже й слова сказати не можу: тільки стогін, схожий до виття, добувався з моїх грудей. Люта тривога оволоділа мною. Парубок мого сусіда глянув на мене і вразився.

– Від чого це, – каже, – твоє обличчя і руки обросли шерстю?

Глянув на себе – і, мов очманілий, покинув свою хату та побіг у поле. Худоба, що паслася там, втекла від мене, собаки стали кидатися, і я хутенько сховався в лісі. Біг через нетрі і дикі пущі, аж поки не сховався у затінку густих ялин; тут, оглянувши себе, побачив, що руки і ноги мої вже перемінилися на вовчі лапи; хотів заплакати над своїм нещастям – і жахливе виття вирвалося з моїх грудей. Бродив я по горах і лісах страшним звіром. Думки і почуття в мене зосталися людськими, я пам’ятав минуле і, задумуючись про своє теперішнє життя‚ мучив себе лютим розпачем, не знаючи, чи буде коли кінець цьому лиху.

В кущах я шукав пташині гнізда, ловив зайців та іншу дрібну звірину. Це була моя їжа. Не наближався до людського житла, бо знав, що всі люди – мої вороги‚ і завжди будуть раді забити мене. Проте чинити їм шкоди не хотів. Не раз у неділю я чув голос церковних дзвонів і виттям просив Бога, щоб змилостився над моєю долею. Багато разів хотів підійти темною ніччю до церкви, але собаки, вибігаючи з села, відганяли мене, а іноді чув людські крики і постріли. Тоді біг скільки мог до лісу, щоб тільки сховатися від напасті. Кожного ранку вив я, вітаючи сонце, і просив у неба поживи на новий день. Восени, зимовими ночами, ховався я у нетрі, тремтячи де-небудь під густою ялиною; шум вітрів занурював мене в сумні спогади минулого. Узимку деколи по кілька днів я був голодний, знесилений, блукав у страшні морози полями, щоб тільки уполювати що-небудь. Мій спочинок завжди був коротким, і незмінно снилося минуле: батьківський будинок, друзі молодості, приязні сусіди, любов до Олени. Іноді я бачив її неспокійною, утікала від мене або, перелякана, гнала від себе, як колись на весіллі, коли мене підмовлений Артем напоїв зачарованою горілкою. І після такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.