Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Сам їж.

– Злякався!

Товариші засміялись.

– Зовсім ні. Не хочеться.

– Не хочеться, – передражнив його Степан, – бо боїшся, щоб не вхопило.

– Сам ти боїшся!

– Я?! Чого? А ти боїшся. По тобі видно, що боїшся. Хоробрий же ти, Петро, як я бачу, дуже хоробрий… На язиці в тебе нічого нема, ніякого страху, а як до діла приходиться, то і страх звідкись береться.

– Та що йому тепер, – підхопив Іван. – Глянь, як накрився. Для нього тепер нема ніяких страхів.

– Для нього і замчиська, певне, нема. Петре, га, Петре, скажи-но, чи то правда люди кажуть, що замчисько ніби на горі стоїть, чи, може, брешуть?

Петро мовчав, товариші продовжували його під’юджувати.

– Я знаю, чого він такий безбоязний. Бо його мати як вродила, то в ночовках або в кориті плавати заставляла, та весел не давала, – сказав Іван і на всю губу засміявся зі свого дотепу.

– А я чув, що за пазухою до п’ятого року держала.

– Та й тепер держить.

– Петре, га, Петре, а скажи-но, чи тепло у матері за пазухою сидіти?

– Ну, він тепер за пазухою не сидить. То колись було. Він в закуток тепер лазить, там і спить.

– Бо він тепер, – треба таки сказати правду, – великий став!

– Еге, я чув, мати його хутко оженить. Тільки дівки ніяк не підбере…

– Щоб по закутку прийшлась.

– Петре, а добре спати в закутку?

– Певне, лучче таки, як у ночвах. Зігнувся в чотири погибелі…

Жарти вичерпались. Степан позіхнув.

– Ну, а все-таки треба йти нагнати свою булану…

Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.

– Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?

Мовчанка.

– Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.

– Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.

Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.

– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.

– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!

Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.

– Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!

– Пішов…

– Пішов, розсердився.

– Нехай, бо мудрий дуже став.

Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і ввійшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.

Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.

Серце гучно калатало.

– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!

Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.

– А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.

Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.

– Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема… теє… треба назад.

Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.

– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.

Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.