Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Грім грохотів глухо, шум ставав щораз сильніший. Темніли верхи гір, а в цілім їх виді добачити можна було упір і злість, з якою стає велет проти велета. Подув сильний вітер, змішав тяжкі хмари, захитав крихкими верхами високих тополь; скарбована дубина рвалась, наче хотіла тікати на схід, заскрипіло старе перехрестя над лежачим Гнатом – і перші кульки граду пустилися…

Вони падали на суху землю, відскакували й котилися по землі; били о бліде лице лежачого Гната, зіставляючи червоні сліди по собі.

Вітер ставав щораз скаженіший: гнав хмари на схід, колотив, перебивав, мішав, розривав в штуки – і нагло, як з кінви, полився зимний дощ грубими каплями. Ще хвильку видно було падання градових кульок – і страшенна злива довгими струями пустилася з неба. Вітер ломив вершки дерев, крутив збіжжям на загонах, витолочував цілі колеса, а цілі потоки брудної води грали бороздами, причісуючи собою траву й все, що було по дорозі; аж мряка повставала з відбитих від землі водних струй.

Гнат лежав як мертвий. На блідім лиці були червоні знаки від граду, й вони вказували, що кров у нім ще жива. Текли каплі дощу, мов сльози з примкнених очей, чорні кучері плавали в воді, що, шумлячи, рвала бороздою а біла сорочка стала сірою від мокроти.

Мужики, що стояли в сінях і дивилися на бурю й на Гната, як біг до хреста, мусили вступити до хати, бо хвиля вітру заливала сіни дощем.

– Не знав, чи Бог любий позволить єму? – питали один другого.

– Божа воля… – відповів другий.

– Вітер!.. Розігнав!.. Слава тобі, Господи!.. – весело говорили мужики, коли злива почалась.

– Відвернув… – шептали стиха.

– Але яку муку перетерпів від Бога…

– Нагородив єго Той… – сказав Захаришин, показуючи пальцем до стелі.

– А Василенків що? – спитав, кепкуючись, Данило.

– Манта [96]… А що ж би? – промовили мужики майже всі разом.

Сильні удари зимних дощових струй пробудили Гната. Він розкрив очі, поглянув навколо себе й усміх радості освітив його лице.

«Слава тобі, Господи!.. За муку дав ти мені силу!..» – говорив сам до себе й силкувався підвестись.

Він не чув зимна, лише неміч в цілім тілі. Помалу, тримаючися за хрест, підвівся на коліна, обіймив старе, струпішіле дерево й цілував… По лиці його покотилися гарячі сльози…

На заході прояснилося; хмари уступали й показалося веселе сонце. Воно освітило гори, ліси, ниви, граючи барвами веселки на мільйонах капель, дрижачих на листях дерев, на травах, на колоссі… Теплі промені його облили клячучого під хрестом градобура, а на сході темніла ще смуга чорних хмар, поблискувала в немічній злості блискавка – і десь далеко воркотів грім…

Дівоче прізвище – Озаркевич. Народилася 8 червня 1855 р. в с. Белелуя Снятинського повіту на Стініславівщині в родині священика. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У 1893–1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Першим друкованим твором була повість «Задля кусника хліба». Кобринська написала небагато, а найціннішим у її доробку виявилася збірка готичних оповідань за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904).

Назву «Казки» письменниця вибрала свідомо, оскільки тодішня критика ставилася не надто прихильно до «фантазій» і вимагала творів реалістичних. Як зазначено в радянській критиці, «інтенсивне поширення в Західній Україні занепадницької літератури негативно вплинуло на творчість Кобринської». Моторошні твори, які друкувалися в періодиці – «Відьма», «Омен», «Блудний метеор», – викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше, згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

У вступній статті «Що мене вражало» до збірки «Казки» письменниця зауважила: «Провідна думка моїх казок – то демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина… Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.