Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Гей, Тимку! Зажди купувати! – сказав Грицько занепокоєно, спиняючись на порозі крамнички.

– Багатий товар, – приказував Тимко, насаджуючи на самі брови смушкову шапку, яку йому підсунув жид.

– Свате, зачекай міряти. Та же бачиш, що то жид продає! – гукав Грицько.

– Та чи жид не чоловік? Та що ти, мазепо, відбиваєш покупця?! – визвірилася з-за ляди Хайка, чорна й худа жидівка.

– Розкішний товар! – прицмокував Тиміш, погладжуючи рукою хутро. – Вибирай і ти собі, Грицю.

– В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

– Ха-ха-ха! – засміялась, попискуючи, жидівка. – Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

І при цьому вона кинула на Грицька такий лютий погляд своїх великих запалих повних вогню очей, що у того зашкребли коти на серці.

– Не чував я щось про теє, куме, – відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару на додачу.

– Прощавай, добродію, – проводжав до дверей Тимка рябий жид. – Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! – ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

– А багатий товар! – прихвалював Тиміш свою обнову.

– Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, – супився Грицько.

– Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдемо з тобою та вип’ємо могоричу, – з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. Їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

– Ого, кум мій уже п’яний, – сказав Тимко співчутливо. – Піду пришлю за ним його жінку.

Але встаючи він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» – і вихилив її одним махом.

– До-обра слив’янка, – облизався задоволено. – А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. – Грицю, Грицю! Пішли додому!

– Що таке? – промукав Грицько, не підводячи голови.

– Ходімо додому, – смикав Тимко його за плечі.

– Не заважай, сплю! – проказав Грицько, мружачись на вогонь, і знову ліг головою на стіл.

– Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

– Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано – сплю! Іди сам! – крізь сон бурчав Грицько.

– Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу! – відказав Тимко і пожався до дверей.

– Стій! Стій! І я піду! Не видам свата жидівці! – закричав спросоння Грицько, але то було безнадійне зусилля, бо тіло вже відмовилося виконувати його волю. Він знову важко опав на лаву і захропів дужче, ніж перед тим.

Уже було доволі пізно, у шинку не було ні душі, коли Тимко вийшов на вулицю. Надворі було тихо і морозно. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

– Піду покажу жінці нову шапку, – сказав Тиміш, потверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. – Оце ніч! Чорніша, аніж очі в Хайки!

Дорогою йому раптом забаглося порозмірковувати уголос про події цього дня.

– Дурень Грицько та й тільки. Хоч шапка і в жида куплена, а така, що жоден пан не відмовиться її вбрати. Ану геть з дороги, погана псюго! – грізно крикнув Тимко на великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього погляду. Тимкові враз здалося, що у пса з очей сипляться іскри, а сам він йому усміхається, скалячи білі зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на два кроки попереду.

«Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?» – блиснуло йому на думці.

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він відчував як кров застигла йому у жилах і серце битися перестало. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.