Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

– Хто там? – озвався я. – Що там за мара по ночі?

– Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій, [56]але хутко!

– А що ж тебе так пізно несе? – пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

– Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!

– Свят Господь! – стрілило мною на рівні ноги. – Та перед годиною ще такий здоров!..

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора – пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

– Григорій! – проказав ледь чутно. – Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи – помилуйте!

– Заспокойтеся – хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: – То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

– Як то? Га! – скрикнув Гарасим. – Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом [57]страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

Над одним із допливів Бугу розкинулося серед широкої рівнини заможне село Опака. В селі тім жив донедавна середній господар Яцько Словачок з жінкою Марунею. Бог дав їм восьмеро діточок, которі однакож всі до одного померли за юного віку. Доки ще жили діти, статкував Яцько, трудився, крутив світом своїм, як міг, і всі мали його за чесного, доброго, статечного господаря і побожного християнина. Но коли уже не стало і одної дитини, сказав Яцько сам до себе: «Пощо мені уже гарувати, коли нема на кого лишити господарства? Час мені уже спочити на мої старі літа. Ось візьму, прийму яких двоє молодят до себе; нехай роблять і господарять, щоби було нам все, що потреба; і якщо будуть добрі та мене і стару будуть почитати, то буде їм по мні все, що тепер лиш єсть у мене.

Що погадав, то і зробив наш Яцько. Взяв собі далеку своячку Гацку Бондариху за свою і пристановив до неї Семка Чупуру; а так ходили обоє молодії зі старою Марунею коло господарства, сам же Яцько Словачок ходив то на Гузарівку, то на Шарпанку, то на Криве, пересиджував там зразу до півночі, потім до рання, і вертав до себе, співаючи і бесідуючи сам з собою, та ступаючи широкими викрутасами.