Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Старий у роздумі понурив голову і з хвилину не відказував ні слова. Тяжке зітхання вирвалося йому з грудей.

– Від чого земля плаче? – перепитав він. – Не допитуйся у мене, дитинко, чого вона плаче… Багато лиха діялось тут у шведчину… Багато люду вигублено тоді у цьому ж таки Батурині!

Ще раз зітхнув віщий дід, та й до самого вечора йшов смутний та понурий. Іван і Маруся мовчали. Та коли прийшли в Кролевець, що вже верстов з тридцять зоставалося додому, та й завітали до кума Андрія, старий Чайка знов повеселішав і по кількох чарках знову став тим говірким Чайкою, яким був у бондаря Омелька.

Шумить, аж гуде славний Вороніж; та не од грому-бурі, а від веселих пісень та плясів. Гуляща юрба молоді, у місячному світлі, бурхливою хвилею котить по спустілих вулицях. Чути в ній дзвін музики, тупотіння танцю, різноголосий сміх та буйні голоси. А ще чутніше голос найбільших гультяїв, що, трохи відставши від гурту, виступали ордою, збивши набакир шапки, позакладавши руки в кишені свиток, дзвінко наспівували чумацьку пісню:

Від того голосу не то що розлягались воронізькі сади та левади, але і сам місяць на нього немов озивався. Дивне було його світло. Падаючи з небесної висоти на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю, на захоплену танцем юрбу, він усьому надавав якогось особливого кольору й форми, що про них удень і поняття не маєш. В його світлі все видавалося немов уві сні. Все рухалось, все говорило якоюсь дивною мовою. Тому-то так весело було на душі у всіх, хто висипав на вулицю. Вони немов усі попали у чарівний світ, де нема нужди, нема тяготи, де все дивне і все ясне, і мчали вперед, безтурботні, немов певні, що танець не скінчиться і музика не перестане. Поперед усіх ішов Іван зі своєю дивною бандурою; за ним дві скрипки й бубон, – але ні голос скрипки, ні гудіння бубна не могли заглушити бандурного дзвону. Живим струмочком він пробивався, випливав над загальним тоном музики, надаючи їй навіть серед одчайдушної гулянки якогось задуманого виразу. Уже всі в Вороніжі знали незвичайну історію цієї бандури; знавці дивувались її особливому ладові, дівчата чули в ній якийсь відмінний від инших бандур голос, і де з’являлася та дивовижна бандура, там були і найголовніші вечорниці. Тому й тепер молодь з усього Вороніжа зібралася до одного гурту, з’єднала своїх музик і йшла по вулицях, викликаючи охочих погуляти.

Юрба зростала безперестану, в міру, як посувалась вперед. Нарешті розділилася надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, під началом Івановим, увійшла до вузенької вулички понад ставом. Вуличка була зовсім темна від дерев, що звисали з обох боків, тим більше що всі речі, на які падало місячне світло, були ясні надзвичайно.

Іван і його супутники спинилися перед низенькою хатою під двома березами, що спускали на неї темні віти. Іван заграв на бандурі, парубки й дівчата, що йшли за ним, заспівали пісню-викликання:

Що ж це за хата, що їй усі віддають таку шану? Чи такої поваги надають їй високі берези з чорногузовим гніздом? Чи мальовані двері з чубатим запорожцем у червоних шароварах, з бандурою в руках? Ні, не берези та й не двері мальовані привели сюди Івана. В цій хаті живе дівчина, що другої такої не знайти не то що у Вороніжі, а і в самому Глухові.

От і вона, зачувши знайомий голос бандури і пісню, вибігла з хати в легкому сільському убранні, в червчатій плахті, у білій сорочці з вишиваними рукавами, в широкій стрічці, пов’язаній на голові. То була Маруся.

Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв иншої пісні – до танцю.

Кілька голосів підспівувало йому хором, инші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.

Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван – годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» – почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.