Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Дід замовк і про щось загадався. Але його оповідання схвилювало молоду кров Іванову, і він – замість пошкодувати про смерть хороброго козака – як не скрикнув у захваті:

– Ех, і жити ж тоді було славно, дядьку!

Старий одразу звів очі на парубка.

– А чим славно? – запитався.

– А тим, що було де добрим молодцям погуляти, – одказав Іван, труснувши головою.

– Правда твоя, брате! – сказав старий Чайка і сам як не запалився спогадами про колишню славу. – Правда твоя, славно!

А потім замовк і голову понурив, немов засоромився, що, захопившися старовиною, забув про свій сивий волос і з парубками побратався.

– Як же то ви, діду, кажете, що душа на бандурі грала? – спитала Маруся. – Мені і невтямки.

– Діло просте, – одказав дід, – перш, як на той світ податись, прилетіла душа попрощатися з усіма своїми; от і дала про себе знати через бандуру, як душа твого прадіда через шаблю.

Тим часом сонце стояло вже високо над лісом. День наближався уже до обідньої пори, і в повітрі стало до того жарко, що наші подорожні подумали вже і про відпочинок. Ліс усе змінявся. Поміж березами й дубом стали траплятися кленки та ясені. По низинках пішла лугова калина та розрослі кущі сріблястого верболозу. Навіть трава дедалі ставала одмінна. З усього було видко, що десь недалеко має бути вода. Це зауваження зробив Іван, і дід підтвердив його догадку, сказавши, що незабаром вони підійдуть до великого ставу.

І справді, пройшовши з півверсти, вони зачули глухий гомін водяного млина, а вийшовши на височенький горбок, порослий липою та мальовничими кущами ліщини, мусили вони спершу заплющити очі, бо ж сонце, що стояло на півдні, відбивалося на самій середині чистого плеса, обсипаючи всю околицю нестерпучими іскрами. Гомін від коліс, що мало чутен був за горою, тепер був далеко сильніший; з густим гудінням ходив він коло ставу, озивався зусюди луною і знову мішався з дзюркотанням води, що збігала по колесах. За ставком біліла під солом’яною стріхою мірошникова хата, з городом, а з городу виглядала смуга червоного маку, оточена золотоголовими соняшниками. По тину вився, тичина за тичиною, кучерявий хміль, і темно-зелені його стовпи були немов вежі цієї буколічної фортеці. Де-не-де відважний гарбуз виповзав з городу на сам верх тину і, розрісшися на сонці, перевалювався вниз, безсилий уже повернутися назад.

Синій дим, вибігаючи з-під покришки над дерев’яним комином, тонкою стрічкою віяв по верховіттю надбережних осокорів і потім злітав до глибокого неба. На березі паслися вівці і кілька пар волів лежало біля навантажених мішками возів.

Зійшовши з горба, наші мандрівники розташувалися на відпочинок у березі під старою липою. Дід, під’ївши трохи, заснув у холодку під гомін води, а Іван, що досі не мав нагоди побути з Марусею на самоті, почав підбивати її у ліс по гриби. Дівчина знала, що не годиться їй іти до лісу сам на сам з парубком, але їй не стало духу відмовити Іванові, і вона погодилася.

Спочатку обоє не знали, з чого почати. Маруся ладна була промовчати до самісінького вечора, а Іван безнастанно поривався щось їй сказати, і кожного разу так гаряче ставало йому на серці, що він і слова не міг вимовити. Уже потім якось догадався він звернути розмову на Вороніж. Маруся докладно відповідала йому на всі запитання, розказувала про гулянки та вечірні збори на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова ставала щохвилини жвавішою, цікавішою. Вони і не помітили, як узялися за руки, як забули про гриби та й давай проходжуватися в лісі, немов давні знайомі. Маруся схаменулася тільки, як вони сіли під дубом і Іван, недовго думавши, поцілував її в уста – сказати б: од щирого серця.

– Що ти робиш, Іване? – скрикнула вона, насупивши брови.

– Що ж у тім поганого, моє серце? – одказав Іван.

– Як – що поганого? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться з парубками цілуватися? Матуся мені те щодня кажуть. Та й дідусь тепера, тільки побачить мене, то й здогадається зараз, що я з тобою цілувалася.

– Не бійся, голубко, не взнає.

– Еге, не взнає! Мало ти дідуся знаєш. Він один раз гляне, то так і дивитися. Його в Вороніжі звуть віщуном, бо він усе знає, ніщо від нього не сховається.

– Нехай він собі і все знає, а такого ще не чувано, щоб можна було взнати, хто з ким поцілується.

– Говори. От побачиш, що він скаже. Ходім! Він, мабуть, уже прокинувся.

Старий і справді вже не спав і, побачивши, як ішли вони з лісу, спохмурнів трохи, але, поглянувши на принесені з лісу сироїжки, до яких був дуже ласий, забув хвилинну свого прикрість і нарікав тільки на себе, що довго заспав і спізнився в дорогу.